Збираючись іти, я ще раз оглянув усипане зорями небо. Очі раділи всьому, що було в полі зору. Але на пагорку, як завжди, стояла, невиразно бовваніючи, безформна брила кам'яної баби. Я уявляв собі, як стоїть вона й зараз, зберігаючи свою цілковиту байдужість до всього, втупивши вдалину бездумний, мертвий погляд свого єдиного ока.
Зійшов місяць, і я побачив дві. обережні тіні, що рухалися по той бік зораного клина. Це були джейрани — степові козулі. Куди вони йшли? Мабуть, до водопою. Джейрани підійшли до самого краю поля і зупинилися як вкопані, не насмілюючись ступити на незвично спушену землю, що відгонила нафтою та залізом. Вони довго стояли так, не ворухнувшись, злегка посріблені місячним сяйвом. Самець — з гіллястими ріжками і самка — трохи нижча в холці, з великими, поблискуючими в темряві очима. Вона пригорнулася до самця, як і він, насторожено закинувши легку голову. Так і стояли вони заціпенівши. В усьому вигляді їхньому було помітно страх і запитання: "Що сталося з степом? Куди зникла стара стежка? Яка сила розвернула землю?"
Джейрани так і не насмілилися пройти полем. Вони повернули і тихо пішли назад, несучи на гнучких спинах сумний відблиск місячного срібла.
Я посидів ще трохи, щоб джейрани змогли спокійно піти собі. Потім повернувся в юрту, потемки знайшов своє місце і довго ще лежав з розплющеними очима.
І раптом я почув шепіт. Абакір і Каліпа лежали вдвох. Можливо й раніше бувало таке, та я цього не знав. Каліпа, схлипуючи, говорила щось, тільки я не міг розібрати, що саме.
— Ну перестань, годі тобі, — сонно пробурмотів Абакір. — Ось поїдемо до міста і там усе владнаємо. Полежиш днів зо два... Чого дарма побиватися?
Каліпа відповіла з жалем:
— Не через це я побиваюсь. Ненавиджу себе, зневажаю... За що покохала таку людину, як ти? Що я в тобі знайшла, не розумію... Хоч щось гарне зробив ти людям? Так ні, мов собака при-в'язла...
— Жалкувати не будеш. Закінчимо роботу — заберу, поїдемо звідси.
— Ні, буду жалкувати. Знаю, Що каятися буду все життя. І все-таки поїду. Не хочу сама залишатися...
— Та тихше ти! Лягай ближче. Ну, давно б так, а то... Намочила он всю подушку.
Я вкрився з головою. Хотілося швидше заснути, щоб не чути цієї прикрої для мене розмови.
5
Сонце з кожним днем припікало все жаркіше й жаркіше. Став частіше навідуватись Сорокін. Треба було поспішати — строки натискали, земля пересихала. Нам залишалося оранки ще днів на п'ять, стільки ж лишалося роботи й сівачам.
Сорокін казав, що з осені будемо піднімати зяб, а наступного року сюди приженуть багато тракторів і збудують тут РТС. У Со-рокіна все було розраховано. Він невпинно кружляв по степу, по його урочищах, балках і видолинках. Він не просто знав його — степ весь вміщався у нього в голові, вивчений до останньої піщинки.
Час був уже відмовитись од завозу кормів на машинах та літаках, як це нерідко траплялося на Анархаї в скрутні зими. І Сорокін знав, як цього добитися.
Ми з Абакіром орали тепер до пізньої ночі. Ночували в полі і вдосвіта знову бралися до роботи. Вона була такою ваяшою, що Абакір дав мені спокій. Здавалося, він не помічав мене, не звертав на мене ніякої уваги. Але глуха, прихована неприязнь до мене все ще жила в його похмурих очах. А мені від цього було не гірше. Я робив своє діло і жив своїми мріями. Я чекав дня, коли піду до чабанів, в урочище за горбом, і розшукаю там дівчину з чубчиком.
В ці дні ми почали орати новий великий клин. Завжди приємно починати щось нове, коли ти зайнятий бажаною, що задовольняє тебе, справою. Ще в школі я любив писати з нового рядка, на новій, чистій сторінці. Я любив бігати вранці по неторкнутому снігу, першим залишаючи сліди. Я любив ходити весною в передгір'я за першими, ще ніким не баченими тюльпанами. 6 щось у цьому захоплююче, принадне новизною та свіжістю. Тут, на Анархаї, нова борозна на непочатому полі була для мене першим рядком, неторкнутим снігом і незірваним тюльпаном. ,
Я сидів на плузі і любувався тим, як лемеші підо мною ріясуть першу борозну. Вперто врізаючись в товщу землі, відполіровані до нестерпного блиску лемеші м'яко й легко відвалювали скиби.
З-під крайпього лемеша раптом щось блиснуло, ніби рибка шугнула на хвилі скиби, спалахнуло вогнем у дзеркалі лемеша і враз майнуло в борозпу. Я одним махом зіскочив з плуга, кинувся до того місця і витяг із землі важкий металевий уламок довгастої форми. Це було щось таке красиве, я так захопився, що з радості хутко підняв руки і крикнув:
— 3°лото!
Абакір оглянувся на мій крик, зупинив трактор і враз зіскочив на землю.
— Ти що там знайшов?
— 3°лото! Дивися, Абакіре, золото!
Він попростував до мене спочатку повагом, а потім заспішив. Я простяг йому на долоні цю золотаву, красиву річ.
— Ану! — Він недовірливо взяв у руки мою знахідку і, розглядаючи, потер її об рукав. — Та звідки йому бути тут, золоту? — промовив він здавленим голосом, бліднучи при цьому, мов від страху, що несподівано наринув. — Не може бути, — ледве осміхнувся він, виколупуючи нігтем землю з зазубринок, і, не дивлячись мені у вічі, з неприхованим незадоволенням віддав уламок.
— А чом би й ні! — запально відказав я. — Дивись, який важкий, у ньому грамів з вісімсот. У дванадцятому віці тут жили монголи, а перед тим, як прийти сюди, вони загарбали Китай і вивезли звідти багато золота. Отак воно могло потрапити й сюди! —
Я казав це, бо мені дуже хотілося, щоб моя знахідка була справді золотом. Захоплений цим бажанням, я все ще фантазував, переконуючи в своїй правоті і себе, й приголомшеного, ошелешеного Абакіра. — Ти знаєш, скільки віків воно пролежало під землею? Інший метал давно б з'їла іржа, а це збереглося, бо чисте золото. Тут, на Анархаї, колись стикалися племена кочовиків. Знаєш" які тут бували побоїща! Ханські мечі кували за тих часів з золотими держалнами. Оцей уламок і є золоте держално від ханського меча. Ось візьми сам — бачиш, як зручно тримати. Абакір взяв уламок, потримав його, зваяшв на руці.
— Хоч і не золото, а треба показати знаючим людям, просто ради інтересу! — Він поклав уламок в кишеню. — Ти його можеш впустити з плуга. Нехай у мене полежить.