Садабек з силою смикнув дратву. Швайка вискочила у нього з руки і полетіла за спину. Він довго дивився на Абакіра ненавидячим поглядом, потім грізно подався наперед, стискаючи в одній руці чобіт, а в другій натягнуту, як струна, дратву.
— Гаразд, нехай я дурень і ланка моя дурна, що приїхала Зі мною й годує нас всіх тут! — промовив він, важко дихаючи.— А всі інші анархайці, по-твоєму, каторлшики? Ти їх, чи що, пригнав сюди? Ану, відповідай, сволото! — крикнув Садабек і скочив з місця, перехопивши правою рукою халяву підкованого чобота.
Абакір метнувся до гайкового ключа, що лежав осторонь, і втягнув голову в плечі, готуючись до удару.
Я злякався. Це було дуже страшно. Вони могли повбивати один одного.
— Не треба, Абакіре! — кинувся я до них.— Не бий його! Не треба, Садабек, не зв'язуйтесь! — заблагав я, плутаючись у них під ногами.
Садабек відшпурнув мене геть, і вони закрутилися по юрті, як барси перед сутичкою, втупивши один в одного очі. Потім разом плигнули, і гайковий ключ просвистів у повітрі побіля самої голови Садабека. Але той в останню мить ухилився і обома руками перехопив ключ. Однак Абакір був дужий. Він підім'яв противника під себе, і вони покотилися по підлозі, хропучи й лаючись. Я підскочив до них, кинувся всім тілом на ключ, який упустив Абакір, і, нарешті схопивши його, вибіг з юрти.
— Альдей! Каліпо! — закричав я ланкам, що поверталися З водою.— Швидше, швидше! Б'ються вони, вб'ють...
Жінки поставили відра і кинулися до мене. Коли ми вскочили в юрту, Садабек і Абакір все ще качалися по землі. Ми розборонили їх, обідраних і закривавлених. Альдей потягла була чоловіка до виходу. Та Абакір рвонувся з обіймів Каліпи.
— Ну стривай, пес клишоногий! Ти ще благатимеш пощади, погань смердюча, ти ще взнаєш, хто такий Абакір!
Присадкувата, сухенька Альдей підійшла до нього і сказала прямо у вічі:
— Ану тільки торкни, спробуй! Очі видряпаю! Сам себе не пізнаєш!
Садабек спокійно взяв ланку за руку:
— Не треба, Альдей. Він того не вартий...
Я тим часом вийшов, розшукав закинутий мною в метушні гайковий ключ, відійшов далі од юрти і зарив його в землю біля кам'яної баби. А сам сів і раптом розплакався. Глухі, задушливі ридання стрясали мене всього. Ніхто не бачив мене, і сам я не розумів, що робиться зі мною. Тільки кам'яна баба, немов підслухуючи моє горе, сердито поглядала скоса на мене порожньою чорною ямкою. Навкруги стелився мокрий туманний степ, тихий і стомлений. Ніщо ані єдиним звуком не порушувало його одвічного, глибокого спокою, і тільки я все ще схлипував, втираючи очі. Довго я сидів тут, дуже довго, аж поки стемніло...
Отак я й живу в цьому найрозкішпішому полиновому степу... Стараюся з усіх сил, та все одно у мене поки що нічого не виходить. Ось зараз знову перепало від Абакіра. Як бути далі, ради собі не дам. Проте й занепадати духом не можна. Треба стояти там, де стоїш. Аж поки не впадеш.
— Ану, Сірко, ворушися! Швидше! Нам з тобою не можна втрачати бадьорості, робота не жде...
2
Назавтра я встав, як тільки почало світати, раніше, ніж звичайно. Ще вчора, лежачи в юрті, я вирішив про себе: хоч би там що, а зроблю так, щоб ніхто не посмів не те що облаяти мене, а й за щось докорити. Кінець кінцем, треба довести, що я нічим не гірший за інших.
Перш за все я розвіз пальне і сам позаправляв баки. Потім покотив зі своєю бочкою до джерела, щоб до початку роботи залити радіатори водою. Потім треба було встигнути поснідати і Знову, не гаючи ні хвилини, возити воду. Поки що діло йшло так, як я розраховував.
Тим часом за білястим серпанком обрію ворухнулося сонце. Воно довго не сходило, гаялося, немов боялось окинути поглядом всю широчінь і далину анархайської землі. А потім трохи піднялося й виглянуло одним краєчком. Що може бути гарніше за степ на світанку! Неначе розлилося величезне лазурове море та так і застигло блакитними хвилями, що де-не-де вилискують темною прозеленню й жовтизною.
0 Анархаю, о великий степе! Чого ж ти мовчиш, про що ти думаєш? Що криєш ти в собі од віку і що чекає тебе в майбутньому?
То не* біда, що я всього-на-всього водовоз. Я ще пануватиму і над цією землею, і над машинами. Адже наші два трактори і те, що ми робимо тут, — це ©сього лише начало начал. Я десь вичитав, нібито розвідники виявили під Анархаєм великі підземні ріки. Можливо, це лише догадка. Та як би там не було, я вірю, що люди напоять цю землю, і на Анархаї забуяють зелені сади, побіжить вода в прохолодних ариках, і тутешні вітри мірятимуть золотаві хлібні лани. Виростуть тут міста й села, і наші нащадки назвуть цей степ благословенною країною Анархай. І через багато-багато років, коли прийде сюди такий самий хлопець, як я, йому, напевно, не доведеться цілісінький день мотатися по степу З водовозкою і вислухувати лайку якогось самодура.
1 все-таки я не заздрю йому, бо я перший прийшов сюди!.. Я зупинив водовозку, оглядаючи ранкові простори. В цю хвилину я був найщасливішою, найдужчою і навіть найгарнішок> людиною на землі. Хай благословенна буде країна Анархай!..
Сонце нарешті викотилося з-за обрію, величезне, сяюче.
День починався непогано. Принаймні мотори не глухли — я встигав підвозити воду. Але до вечора було ще далеко...
Під'їхавши одного разу до джерела, я побачив біля нього невелику отару овець з ягнятами. їх пригнала сюди якась дівчина. Вона напувала їх із струмка, не підпускаючи до джерела. Звідки вона взялася? Мабуть, прийшла з урочища, яке знаходилося осторонь від нас, там, за двоголовим горбом. У тих краях розташувалися чабани. Обличчя дівчини здалося мені чимось знайомим. В якомусь яїурналі я бачив фотографію молоденької китаянки з отаким же, як у цієї дівчини, чубком на лобі. Тому, мабуть, і здалося мені, начебто я десь бачив її.
Ми мовчки подивилися одне на одного. Моя поява тут була для неї такою ж несподіванкою, як і її присутність для мене. Але я, наче нічого й не було, сплигнув з повозки і діловито заходився черпати воду з джерела, наливаючи свою бочку.
Вівці тим часом напилися, і дівчина почала відганяти їх убік. Проходячи повз мене, вона спитала:
— А як зветься це джерело?