Веприк

Сторінка 2 з 3

Давидов Анатолій

— Привчати треба порося до зелені,— порадила мама.— Хто йому на фермі давав стільки лободи? Там не варене, більше комбікорми. Ну гаразд, завтра у мене вихідний день, будемо гуртом цього звіра приборкувати.

Для нас з Маринкою так і залишилося загадкою, чому тоді Веприк не їв лободи, бо з маминих рук він її прямо таки ковтав, аж захлинався.

— В умілого й долото рибу ловить! — тільки й мовив тато.

...Тримати порося, як ми з Маринкою невдовзі переконалися, не важко. Тільки все-таки клопітно. Головне — з дому надовго не відірвешся. А тут із школи передають, що табір піонерський відкрили. Там і в футбол грають, і на рибалку гуртом ходять, і на екскурсію в ліс. Маринка, бачу, зовсім занудилася.

— Знаєш що,— сказав я одного разу сестрі,— нічого нам, як прив'язаним, одне за одним ходити. Давай порося по черзі доглядати.

I пішло життя. Встигали тепер скрізь. А одного разу візьми я татові та й бовкни:

— У сусідського Володі з півсотні кролів. Восени обіцяє подарувати нам пару на розплід.

— А чого осені ждати,— каже тато й пильненько дивиться на мене.— Як прогодуєте, зараз кролів заведемо. Дядько Микола давно пропонує. А в нього породисті кролі...

— Що їх годувати! — вихопилося в Маринки.— Все одно поросяті бур'ян рвемо.

Наш тато як скаже, так і зробить. Швиденько відремонтував старі клітки, а ввечері в них уже сиділи дві крільчихи — сіра та біла.

— Годуйте добре,-— мовив до нас,— у крільчих невдовзі приплід буде. Та знайте, не можна їм давати вологої трави. Рвіть, як роса спаде.

Одного разу Маринка привела з школи шестикласника рудого Федька. Це він минулого року побив усі рекорди з кролівництва. Виростив і здав державі сімдесят кролів. Йому, правда, два молодших брати допомагали. Хоч і дошкільнята, а трудолюбиві. Однак рекорд записали за Федьком. Премію він одержав — фотоапарат, ще й на зліт республіканський їздив. Федько не просто в гості завітав, а за дорученням піонерської дружини,— як інструктор по кролівництву. Начальство! Подивився, як наші кролі живуть, похвалив за чистоту в клітках, а тоді каже:

— Чи ж знаєте, яку траву кролі люблять найдужче?

Ми з Маринкою тільки перезирнулися.

— Котам, знаю, валер'янка до вподоби,— сказала сестра.— А кролі наче все підряд їдять...

— Не скажи,— багатозначно промовив Федько. Його руді брови звелися докупи, навіть кучері на голові заворушилися.— У нашому селі ніхто, крім мене, про те не знає, а вам, як хочете, покажу ту рослину.

Федько повів нас у поле. На узбочині дороги знайшов кілька стебел... деревію. Теж мені дивина!

— Ось вона, травиця, яку кролі люблять найдужче. Я нею молодняк — кволеньких кролів відгодовую!

Маринка підозріло глипнула на нього, а тоді ще й пирхнула.

— Не вірите? — образився Федько.— Доведу тоді експериментально!

— 286 —

Вдома Федько взяв кілька стебелець деревію й сховав у купку пирію. Поклав їжу кролям. І тут справді було на що подивитися. Кролі занепокоїлися, стали розгрібати зілля й ну вминати стебла деревію.

Федько торжествував.

А може, й Веприк деревій любить?

До нього, а він й дивитися на кролячі ласощі не схотів.

— Щось ваше порося надто кволе, чи не заболіло,— висловив здогадку Федько.— Викликайте ветеринара поки не пізно! — й подався далі поради по селу розносити.

Ми до Веприка, а він сумно-сумно дивиться на нас, ще й кашляти почав. Біда! Не вберегли поросяти. Що з ним робити? Може, чаєм з малиною напоїти? Так чи ж закутаєш його в ковдру? Верещатиме...

Послав я Маринку до мами, вони швиденько прийшли, а з ними й ветеринар. Той оглянув порося, крізь трубочку послухав.

— Хрипить, мов ковальський міх. Застудилося! Недаром, либонь, кажуть, що погане порося і в петрівку мерзне.— А тоді порадив: — Давайте йому тепле пійло, годуйте якомога більше кропивою. Може, й оклигає,— не зовсім упевнено мовив.

— Не мала баба клопоту — купила порося! — прокоментував усе те увечері тато.— Знаєте, де гарна кропива росте? — поцікавився.

— Та повно її скрізь,— заспокоїла його Маринка.— Значно більше, аніж деревію.

— А деревій тут до чого? — не зрозумів тато.

Ми розповіли йому про Федьків візит.

— Не можна, друзі, кролів деревієм годувати,— нахмурився тато.— Це ж цінна лікарська рослина. Травлення поліпшує, катар дихальних шляхів лікує. Розкажіть про це Федькові...

Зранку подався я кропиву шукати. Взяв кошика, гострий ніж. Знайшов її в проваллі. Тут колись глину брали, а теперь до ям усякий непотріб скидають. Як я не крутився, а таки нажалив руки. Що було рукавиці прихопити!

Вдома нашаткував тієї кропиви, окропом ошпарив (це щоб порося язика не нажалило), кисляком свіжим — улюбленими ласощами Веприка — облив, підсунув ближче до нього корито — їж! Веприк подивився невесело, закашлявся, немовби дядько Гнат, що цигарки з рота не випускав, а тоді мляво, нехотя почав їсти. Невдовзі апетит його розгулявся, напевне, і Веприк спорожнив корито. Увечері я також кропивою його нагодував.

— Отепер видужає наш Веприк! — зраділа Маринка, повернувшись із піонерського табору.

Та вранці виявилося, що порося й далі кашляє.

— А ви гадали, за один день його вилікуєте,— помітила наше здивування мати.— Ось вам рукавиці, бо іще довго доведеться по кропиву ходити.

...В піонерському таборі довідався од хлопців, що найкраща кропива росте не в проваллі, а в берегах (так у нас називають гайки понад ставком, що довгою водяною смугою перетинає навпіл село).

У неділю гайнули з Маринкою туди. У заростях верболозу, бузини, калини стіною буяла кропива — розлога, соковита і, мабуть, дуже жалюча, бо не лише листочки, а й гілочки вщерть всіяні червонястими жалами. Це в них, знали ми з ботаніки, сидять на пружинах гарпунники, вістря яких начинені отрутою. Зламай жало, і гарпунник спрацює — всадить в тіло добрячий запас сверблячки. Тому-то ми прихопили мамині рукавиці. Швидко нарізали кропиви з півмішка, а тоді подалися на галявину кролям трави нарвати. Я натрапив на кульбабу. У нас, на горі кульбаба дрібна, давно вже одцвіла, а тут свіженька, довголиста, квітує. Рвав її й думав, що у Франції, напевно, знають їй толк, бо інакше б не готували з неї салатів. Особливо гарна кульбаба росла біля всохлої берізки. Верхівку її буря, мабуть, зламала, а стовбур уже трухлявіти почав. "Скільки йому стояти!" — вдарив я по ньому долонею. Що тут сталося! З-під самої землі несподівано виринула зграйка чорно-жовтих комах. "Шершні!" — одразу упізнав їх і кинувся навтіки. Біжу й чую, що наздоганяють вони мене, одні вже в чубі ворушаться. "Пропав!" — майнула думка, бо добре пам'яток), як торік шершні загризли отак грибошукача. Тоді падаю, задираю на голову піджак. Рукою давлю комах, що в чубі копошаться. Пізно, гострий біль пронизує потилицю. Вкусили! Над головою зловісно дзижчать шершні. Не ворушуся. Закляк. Це, напевно, й врятувало од наглої смерті. Невдовзі дзижчання припинилося і я стягнув з голови піджак, витягую з чуба довгасті чорно-жовті тіла двох шершнів. Така погань! Хоч і розумію, що сам винуватий, чи ж треба було тривожити гніздо...