Велична Діво, владарко, несла Ти
Ісуса, що йому кінця не мати.
Ласкавий, він, щоб нас порятувати,
Лишивши небеса, за рід людський
Офірно молодість пішов віддати;
Наш Бог такий, такого хочу знати:
До смерти житиму у вірі цій.
Теж, для моєї любки Рози
Довіри й серця не даю;
Вона взяла б щось інше, може,
Хоч торбу сповнила свою.
Хіба що кабзу їй куплю,
Глибоку, довгу, для фортуни,
Та хай зі мною йде в петлю,
Той, хто туди хоч тинфа всуне.
їй і без мене вщерть дали,
Та я вже кинув справу тую;
Найгірші з лих моїх сповзли
І вже огню в хвості не чую.
Її синкам Мішю дарую,
Якого звали: "Макогін";
Над ним хай моляться й блазнують,
Лежить у Сен-Сатюрі він.
Та щоб сказати "квит" любові,
Любові, власне, а не їй,
Від неї бо немає мови
На краплю хоч яких надій,
(Невже вона, — тут клопіт мій, —
Для інших теж була такою?
Та, Діві поклянусь святій,
Я глумом врешті заспокоюсь),
93
Я їй баляду цю подам,
Вона гірка й шорстка недаром,
Не знаю, ким ще передам,
Чи не Пернетом де ля Баром?
Лиш як зустріне він з цим даром
Ту кирпоносу, хай моїй
Мамзель словечок тицьне пару:
"Де, фльондро, заробіток твій?"
Баляда для його любки
Красо фальшива, а така коштовна,
Шорстка у масці злагоди й облуд,
Любове, тверділа, ніж коса гартовна,
Володарко моїх нещасть і пут,
Злий чаре, найлютіша з всіх отрут,
Пихо, що шлеш людей на скін кривавий,
Жорстокий погляде, чи ж Правосуд
Сердегу порятує, не розчавить?
Було вже краще пошукати ради
Деінде; честь я б врятував свою.
Мене б тоді не звабили принади,
Тепер я втік і з соромом стою.
"Рятуй! Рятуй!" — гукаю всім, молю,
Невже я згину без удару навіть?
Чи ж Жаль, Журбу побачивши мою,
Сердегу порятує, не розчавить?
Надійде час — не стане вже розмаю,
Зів'яне, зжовкне, висохне твій цвіт;
Тоді покплю, — я щелепи ще маю!
Та ні, це буде божевілля й стид;
Змарнієш, збриднеш ти, я ж буду дід.
Тож пий, докіль ще ллється струмінь жвавий;
Не роздувай журби, той горя плід
Сердегу не врятує, а (розчавить.
Серед коханців перший, князю, ти.
Я б не хотаїв, щоб став ти неласкавий,
В людських серцях шукаю доброти, —
Сердегу хай врятує, не розчавить.
94
Ітьє Маршанові, якому
Вже меч подарував я свій,
Даю цю пісню невідому,
Щоб він її на лютні стрій
Уклав, на вічний упокій
Його амурам, що назвати
Ї х не посмію, бо якстій
Він став би ворогом заклятим.
Пісня
(рондо)
Кляну твою жорстокість, Смерте,
Що любку узяла мені,
Ти ще не наситилась, ні!
Докіль я сам не ляжу мертвий.
Жив відтоді я, мов роздертий;
Вона ж не знала зла й у сні!
Смерте!
Одне в нас серце, тож по Смерти
Її — й мої скінчились дні.
Ох, я півмертвий, у труні,
Як образ житиму затертий,
Смерте!
95
Теж, хочу, щоб один з леґатів
Шановний пан Корню приняв,
Він помагав мені багато
І витягав з непевних справ.
Йому город я записав,
Від П'єра Бобіньйона в наймі,
З умовою мені віддав,
Щоб браму справив я принаймні.
96
Без брами там з речей моїх
Мотика зникла і клепало;
І десять соколів зірких
Там жайворонка б не спіймало,
Лиш замикати треба стало.
Як вивіску, лишив я крюк;
Хто вкраде, — щоб його зарвало,
В крові хай дохне серед мук!
97
Теж, жінці П'єра Сен-Амана,
За те, що вже на жебри йду,
(Якщо це їй така догана,
Від Бога їй прощення жду!)
Взамін за всю мою біду,
Білоконя, що вже не скаче,
Я їй з кобилою зведу,
А Мулицю з ослом гарячим.
98
Теж, милий пан Дені Еслен,
Паризький райця, як дарунок
Хай прийме десять бочок вин, —
Туржі наллє на мій рахунок.
Коли ж йому б пошкодив трунок
І розум дивним дивом сох,
Водою хай змиває шлунок:
Вино згубило багатьох.
99
Теж, для свого я адвоката
Ґійома Шарюо лишив
Меча (я іншому мав дати
Його, та задум свій змінив).
Дукатом ще його вгостив,
Змінявши, щоб набив кишені,
Його як мито я злупив
Десь у Темпляріїв домені.
100
Теж, прокуророві Фурньє
За всі труди його шалені
(Це заощадження моє)
Дам грошенят чотири жмені.
Він виграв справи незчисленні
І (справедливо, Боже дай!
Так судді вирішили вчені,
Бо сам, хоч правий, пропадай.
101
Теж, Жакові Раґ'є в леґаті
Дам Ґревський Пугар для вина,
Чотири шеляги хай сплатить,
Хоч би маїв вишкребти і з дна.
Для нього рада тут одна:
Штани продати і спішити
Під Шишку в темряві й ісповна
Самотньому, без мене пити.
102
Теж, для Марбефа-кравчука
І Ніколя з Люв'є, щоб знали:
Шкода корови чи бика,
Бо пастухи вони невдалі.
Вже краще б соколів пускали
(Не думайте — це кпи в мішку)
І дрохв та куликів хапали
З господи пані Машеку.
103
Теж, як Робен Туржі прийшов би,
За все вино я заплачу.
А як притулок мій знайшов би,
Його я віщим наречу.
Лавничити його навчу,
Бо д в Парижі народився,
Хоч часом суржиком строчу,
Та так я в двох панюсь навчився.
104
У них краса — як діямант,
В Сен-Женеру живуть ті пані,
Під Сен-Жульєном де Вовант,
На грані Поату й Бретані.
Але не майте у догані,
Жем їх адреса заховав;
На Бозю! Я не з тих бовванів,
Абим амури розтрубляв!
105
Теж, Жанові Раґ'є, що в кінній
Поліції сержантом є,
Щодня, докіль живе, уклінний
Свій дар леґую — сир суфле,
Щоб черево набив своє
(Узяти від Байлі зі столу),
З фонтану побіч хай поп'є,
Щоб сир крізь пельку сповз додолу.
106
Теж, Маршалові блазнів дам
В помічники Міішо дю Фура,
Він добрих жартів має крам
Та ще й підспівує амурам.
В додатку дам йому бонжура,
Хай підтягається притьма, —
Він страх немудра креатура,
Та кращих сміхунів нема.