Що два дні приймати ванну.
Щотижня прочитувати одну корисну книжку чи журнал.
Щотижня заощаджувати 5 (закреслено) 3 долари.
Краще ставитися до батьків".
— Я натрапив на це випадково,— сказав старий.— Воно багато про що говорить, правда ж?
— Правда.
— Так, Джіммі далеко пішов би. Він весь час до чогось прагнув, чогось домагався. Ви помітили, як він старався вдосконалитися? Для нього це було найголовніше. Одного разу він сказав мені, що я їм, як свиня, а я, пригадую, дав йому за це доброго прочухана.
Йому не хотілося згортати книжку, він уголос перечитував записи й після кожного рядка допитливо дивився на мене. Можливо, він сподівався, що я схочу переписати ці записи для власного вжитку.
Незадовго до третьої прибув лютеранський священик з Флашінга, і я мимоволі почав виглядати у вікно — чи не над'їжджають ще якісь машини. Дивився у вікно й батько Гетсбі. Час спливав, слуги вже зібралися в холі, і тоді старий, збентежено кліпаючи очима, почав невпевнено нарікати на дощ. Я помітив, що священик раз у раз поглядає на свій годинник, і, відвівши його вбік, попросив зачекати ще півгодини. Та даремно. Ніхто так і не приїхав.
Близько п'ятої наш кортеж із трьох машин добувся до кладовища й під рясним дощем зупинився перед брамою: попереду катафалк, потворно чорний і мокрий, за ним лімузин, яким їхали містер Гетц, священик і я, а за нами — відкритий фургончик Гетсбі із слугами й вест-еггським листоношею, змоклими до рубця. Коли ми вже ввійшли на кладовище, я почув, як перед брамою зупинилася ще одна машина й хтось захляпав слідом за нами по розгрузлій стежці. Я озирнувся. Це був той схожий на сову чоловік в окулярах, який одного вечора три місяці тому зачудовано роздивлявся на книжки в бібліотеці Гетсбі.
Відтоді я жодного разу не бачив його. Я не знаю, як він довідався про похорон, не знаю навіть, як його звуть. Струминки дощу стікали по товстих скельцях його окулярів, і він зняв і протер їх, щоб побачити, як згортають брезент, що захищав від дощу могилу Гетсбі.
Я старався в ту хвилину думати про Гетсбі, але він уже був надто далеко, і я згадав тільки, без обурення, що Дейзі не надіслала ні телеграми, ані навіть квітів. Мов у тумані до мене долинули слова: "Благословенні мертві, на яких падає дощ", і Совине Око браво підтакнув: "Амінь".
Ми квапливо рушили під дощем до машин. Коло брами Совине Око озвався до мене.
— Я не зміг під'їхати до будинку.
— Ніхто не зміг!
— Та ви що! — А тоді приголомшено додав: — Боже мій! В нього ж бували сотні людей!
Він зняв окуляри і знову протер їх з обох боків.
— Сердешний сучий син,— сказав він.
Один з найяскравіших спогадів у моєму житті — це поїздка додому на різдвяні канікули, спочатку зі школи, а потім — з університету. В грудневий вечір о шостій годині всі ми, хто робив пересадку в Чікаго, збиралися в старому, напівтемному залі "Юніон-стейшн", щоб наспіх попрощатися з чікагськими друзями, вже втягнутими у вир передсвяткової метушні. Пам'ятаю шубки дівчат, що поверталися з пансіону міс такої-то чи такої-то, жвавий гомін у хмарах пари, руки, що махають над головами побаченим здалеку давнім знайомим, розмови про те, кого до кого запрошено: "Ти будеш в Ордвеїв? У Герсі? У Шульців?" — і затиснуті в кулаці довгі зелені квитки. А в імлі вздовж перону — жовті вагони лінії Чікаго — Мілуокі — Сент-Пол, веселі, як саме Різдво.
Поїзд вирушав у зимову ніч, і за вікнами розгортався мерехтливий простір, укритий справжнім снігом, і мимо пропливали тьмяні вогні вісконсінських полустанків, і повітря раптом робилося зовсім іншим, дзвінким і п'янким. Ми вдихали його на повні груди в холодних тамбурах, повертаючись із вагона-ресторану, і невимовно-радісне відчуття, що все довкола своє, рідне, сповнювало нас. Але за якусь годину відчуття це зникало, й ми зливалися воєдино із своїм рідним краєм.
Оце і є для мене Середній Захід — не хлібні лани, не прерії, не загублені серед них шведські містечка, а ті радісні поїздки моєї юності, що мчали мене додому, і вуличні ліхтарі, і сани з дзвіночками в морозних сутінках, і тіні вінків з гостролиста, що падали з освітлених вікон на сніг. I частка всього цього — я сам, трохи забарний від звички до тривалої зими, трохи самовпевнений через те, що зростав я в домі Каррауеїв, у місті, де й досі будинки називають за ім'ям господаря. Я бачу тепер, що в мене, власне, вийшла оповідь про Захід,— адже й Том, і Гетсбі, і Дейзі, і Джордан, і я — всі ми з Заходу, і, можливо, нам усім бракувало чогось такого, без чого важко пристосуватися до життя на Сході.
Навіть тоді, коли Схід особливо вабив мене, коли я найгостріше усвідомлював його перевагу над знудженими, розбухлими, розхристаними містами по той бік річки Огайо, де головне заняття полягає в тому, щоб перетирати на зубах геть усіх, за винятком хіба малих дітей і немічних старих,— навіть тоді Схід видавався мені в чомусь потворним. Вест-Егг і досі мариться мені в снах, схожих на нічну сцену пензля Ель Греко: скупчення будинків одноманітної і водночас химерної архітектури, скулених під похмурим, навислим небом, у якому тьмяно світиться диск місяця. На передньому плані четверо похмурих чоловіків у фраках несуть ноші, на яких лежить п'яна жінка в білій вечірній сукні. Її рука звисає і на пальцях холодно мерехтять діаманти. Урочисто мовчазні чоловіки завертають до якогось будинку,— не того, який їм потрібен. Але ніхто не знає імені жінки, і нікого це не обходить.
Після смерті Гетсбі такі видіння переслідували мене; все довкола видавалося мені спотвореним, неначе очі мої вже неспроможні були сприймати правильні форми. Тож коли в повітрі над купами хрусткого листя завис блакитний дим і білизна на шворках почала шкарубнути під вітром, я вирішив повернутися додому.
Перед від'їздом мені лишалося зробити одну тільки річ: тяжку, неприємну річ, без якої, певно, можна було б і обійтися. Але я хотів дати всьому лад, а не покладатися на те, що байдуже море послужливо змиє покинуте мною смітгя. Я зустрівся з Джордан Бейкер і завів розмову про те, що ми з нею звідали разом і що мені потім довелося звідати самому, а вона слухала, нерухомо напівлежачи у великому кріслі.