— Підійдіть-но ближче, я запишу ваше прізвище. Тихше! Дайте мені записати його прізвише.
До Вільсона, який усе так само розгойдувався у дверях конторки, певно, долинули якісь уривки цієї розмови, бо раптом його лемент урвався:
— Я й сам знаю, яка то була машина! — закричав він.— Я знаю, знаю сам!
Я побачив, як на спині Тома під піджаком напнулися м'язи. Він хутко підійшов до Вільсона і, ставши перед ним, міцно схопив за плечі.
— Годі, візьміть себе в руки,— заспокійливо сказав він своїм грубим голосом.
Вільсон глянув на Тома й хотів був звестися навшпиньки, але коліна в нього підігнулись і він упав би, якби Том не підхопив його.
— Слухайте,— злегка труснув його Том.— Я оце хвилину тому під'їхав сюди, вертаючись з Нью-Йорка. Я пригнав до вас свою стару машину, про яку ми домовлялись. Та жовта машина, якою я проїздив тут удень, була не моя — чуєте? Відколи я виліз із неї в Нью-Йорку, я більше не бачив її.
Тільки ми з мулатом чули, що він каже, бо стояли поблизу, але полісмена, видно, насторожив тон, яким він говорив.
— Про що це ви там? — різко запитав він.
— Я його приятель.— Том обернув голову до полісмена, не випускаючи з рук Вільсона.— Він каже, що знає, яка то була машина... То була жовта машина.
Якась невиразна підозра змусила полісмена пильно подивитися на Тома.
— А якого кольору ваша машина?
— Синя.
— Ми тут проїздом просто з Нью-Йорка,— докинув я.
Хтось із тих, хто їхав слідом за нами, підтвердив це, і полісмен відвернувся.
— Ну, то перевіримо, чи правильно я записав ваше ім'я...
Том підняв Вільсона, мов ляльку, заніс його до конторки, посадив у крісло й повернувся до дверей.
— Треба, щоб хтось зайшов і посидів з ним,— владно кинув він.
Під його поглядом двоє чоловіків, що стояли найближче до нього, перезирнулися і неохоче рушили до конторки. Том зачинив за ними двері й зійшов з єдиного східця, намагаючись не дивитися в бік верстата. Проходячи повз мене, він шепнув:
— Ходімо звідси.
Ніяковіючи від загальної уваги, ми проштовхалися крізь натовп — Том владним плечем торував нам дорогу — й біля дверей розминулися із захеканим лікарем з саквояжиком, по якого хтось послав півгодини тому, сподіваючись не знати на що.
До повороту дороги Том їхав повільно, але за ним щосили натиснув на газ, і ми помчали крізь темряву ночі. Трохи згодом я почув тихий, здушений схлип і побачив обличчя Тома, залите слізьми.
— Клятий боягуз! — проридав він.— Навіть не зупинився!
Особняк Б'юкененів раптом виплив нам назустріч з-посеред темних шелестких дерев. Том зупинив машину навпроти ганку й подивився вгору. Там в оповитій виноградом стіні світилося два вікна.
— Дейзі вдома,— сказав він. Коли ми вилізли з машини, він глянув на мене й злегка насупився.— Я мав би підкинути тебе до Вест-Егга, Ніку. Сьогодні вже однаково не до розваг.
Якась зміна сталася в ньому — він говорив тепер розважливо й твердо. Поки ми йшли до ганку по залитій місячним світлом жорстві, він коротко, категорично кидав:
— Я викличу для тебе таксі. Поки я дзвонитиму, ви з Джордан ідіть на кухню. Скажіть, щоб вас нагодували,— якщо ви голодні.— Він відчинив двері.— Заходьте.
— Дякую. Не хочеться. Таксі ти для мене, будь ласка, виклич, але я почекаю тут, надворі.
Джордан поклала долоню мені на плече.
— Чом би тобі не зайти, Ніку?
— Ні, не хочеться.
Мене трошки нудило, і я хотів побути на самоті, Джордан постояла ще хвилинку.
— Ще ж тільки пів на десяту,— сказала вона.
Ні, до дідька — мені остогидло їхнє товариство, і не тільки Б'юкенени,— відчув я раптом — а й Джордан також. Певно, вона вгадала це з виразу мого обличчя, бо крутнулася на підборах, вибігла сходами на ганок і зникла в дверях. Я просидів кілька хвилин, обхопивши голову руками, аж доки почув з холу голос лакея, що викликав по телефону таксі. Тоді я повільно рушив алеєю, вирішивши чекати біля воріт.
Я не пройшов і двадцяти кроків, коли хтось гукнув мене на ім'я і з кущів на алею вийшов Гетсбі. Видно, я почував себе на той час зовсім кепсько, бо спромігся подумати лише про те, як світиться його рожевий костюм у місячному сяйві.
— Що ви тут робите? — спитав я.
— Нічого, друже. Просто стою.
Не знаю чому, але мені таке заняття видалося злочинним. Я навіть ладен був припустити, що він збирається пограбувати будинок; мене не здивувало б, якби з темних кущів за його спиною вигулькнули бандитські пики "знайомих Вольфсгайма".
— Ви що-небудь бачили на шосе? — спитав він по хвилі.
— Так.
Він повагався.
— Вона вбита?
— Так.
— Я так і думав, і Дейзі так сказав. Такий струс краще відбути зразу. Вона перенесла його добре.
Він говорив так, наче оце єдине й важило: як Дейзі перенесла те, що сталося.
— Я повернувся до Вест-Егга кружною дорогою,— вів він далі,— й залишив машину у своєму гаражі. По-моєму, нас ніхто не бачив, але я, звісно, не певен.
В своїй дедалі більшій неприязні до нього я навіть не сказав йому, що він помиляється.
— Хто була ця жінка? — спитав він.
— Її прізвище Вільсон. Дружина власника гаража. Як це в біса сталося?
— Розумієте, я не встиг перехопити...— Він затнувся, і я раптом усе зрозумів.
— За кермом була Дейзі?
— Так,— не зразу відповів він.— Але я, звісно, казатиму, що я. Розумієте, Дейзі дуже нервувала, коли ми виїхали з Нью-Йорка, і думала, що за кермом їй легше буде заспокоїтись, а ця жінка зненацька кинулася до нас, якраз коли ми розминалися з машиною, що йшла назустріч. Все сталося за одну мить, але мені здалося, що та жінка хотіла нам щось сказати, може, прийняла нас за своїх знайомих. Дейзі спочатку крутнула вбік од неї, а тут зустрічна машина, тож вона розгубилась і крутнула назад. Я тільки встиг схопитися за кермо — й відчув удар. Певно, її вбило на місці.
— Її розпанахало...
— Не треба, друже...— болісно покривився він.— Ну, а потім Дейзі натисла на газ. Я просив її зупинитись, але вона не могла, тож я смикнув за ручне гальмо. Тоді вона осунулася мені на коліна, й далі вже повів я.
— Нічого, до завтра їй полегшає,— сказав він, помовчавши.— Але я побуду тут, на випадок, якщо він почне дорікати їй за те, що відбулося в готелі. Вона замкнулась у своїй спальні, і, якщо він почне ломитися до неї, вона посигналить мені світлом — вимкне й знов увімкне.