— Коли так, то я взагалі не продам вам цю машину... I взагалі, ніяких обов'язків перед вами я на себе не брав... I я взагалі попрошу вас не морочити мені голову й не дзвонити, коли люди сідають до столу.
— Певно, давно вже натис на важілець,— глузливо сказала Дейзі.
— Та ні,— запевнив її я,— він справді збирався продати машину. Я випадково знаю про цю справу.
Том рвучко відчинив двері, на мить заповнив весь отвір своїм кремезним тілом, а тоді квапливо ввійшов до кімнати.
— А, містер Гетсбі! — з добре прихованою неприязню він простяг широку, плоску долоню.— Радий вас бачити, сер... Привіт, Ніку...
— Приготуй нам випити чого-небудь холодного! — вигукнула Дейзі.
Коли Том вийшов з кімнати, вона підвелася, підійшла до Гетсбі і, притягши до себе його обличя, поцілувала в уста.
— Я кохаю тебе, ти ж знаєш,— прошепотіла вона.
— Не забувай, що ти тут не сама,— сказала Джордан.
Дейзі озирнулася невидющими очима.
— А ти поцілуй Ніка.
— Ні сорому, ні совісті!
— I нехай! — вигукнула Дейзі й вибила чечітку перед каміном. Але зразу згадала про спеку й з винуватою міною повернулася на своє місце на тахті. В цю мить до вітальні ввійшла накрохмалена няня, ведучи за руку малу дівчинку.
— Мо-є зо-лот-ко,— заворкотала Дейзі, розкриваючи обійми.— Ходи до мамусі, мамуся так любить тебе.
Няня відпустила дівчинку, і та, перебігши кімнату, сором'язливо сховалась у складках материної сукні.
— Мо-є зо-лот-ко! Мамуся не забруднила пудрою твої жовтенькі кучерики? Стань-но рівно, привітайся з гістьми!
Ми з Гетсбі по черзі нахилились і потисли неохоче простягнуте рученя. Гетсбі не зводив з дитини здивованих очей. Певно, доти він просто не вірив у її існування.
— Няня причепурила мене перед сніданком,— сказала дівчинка, знову горнучись до Дейзі.
— Це тому, що мамуся хотіла похвалитися тобою.— Вона притулилася щокою до єдиної борозенки на білій шийці.— Ти моє чудо! Ти моє справжнісіньке маленьке чудо!
— Так,— спокійно погодилася дитина.— А в тітусі Джордан теж біла сукня.
— Тобі подобаються мамусині приятелі? Подивися, вони гарні?
— А де тато?
— Вона зовсім не схожа на батька,— сказала Дейзі.— Пішла в мене. I волосся в неї моє, і овал обличчя.
Вона відкинулася на подушку тахти. Няня підійшла і простягла руку.
— Ходімо, Пеммі.
— До побачення, серденько моє!
Сумно озирнувшись назад, слухняна дитина взялася за руку няні й була виведена з кімнати саме в ту мить, коли знову з'явився Том, а слідом за ним — лакей з чотирма склянками джину з лимонним соком, у яких торохтів лід.
Гетсбі взяв склянку.
— Таки начебто холодне,— силувано мовив він.
Ми почали пити довгими, жадібними ковтками.
— Я десь читав, ніби сонце з кожним роком дедалі більше розігрівається,— весело сказав Том.— I нібито незабаром земля впаде на сонце,— а втім, ні, стривайтє, зовсім навпаки! — сонце з кожним роком остигає.
— Давайте вийдемо,— запропонував він Гетсбі.— Я хочу показати вам свої володіння.
Я вийшов на веранду разом з ними. По зеленій воді протоки, змертвілій від спеки, повільно повзло самотнє вітрильце, прямуючи до свіжості відкритого моря. Гетсбі постежив за ним очима, а тоді показав рукою на той бік затоки.
— Онде мій будинок, якраз навпроти.
— Так-так.
Ми знову задивилися в далечінь, понад трояндовими кущами, розпеченим травником і висушеними спекою водоростями, що позначали край води. Біле крило вітрильника торкнулося прохолодної блакиті небокраю. Десь далі лежав хвилястий океан, усіяний благословенними островами.
— Оце спорт,— сказав Том, кивнувши головою.— Я хотів би хоч на годинку опинитися на тому суденці.
Снідали ми в їдальні, теж затемненій від сонця, запиваючи холодним пивом удавану веселість.
— А куди нам подіти себе ввечері? — вигукнула Дейзі.— I завтра, і післязавтра, і в найближчі тридцять років?
— Не розводь меланхолію,— сказала Джордан.— Хіба ти не знаєш: життя починається знову восени, з першим похолоданням.
— Але зараз так жарко,— не вгавала Дейзі, мало не плачучи.— I все так плутається й переплутується. Давайте поїдемо до міста!
Її голос насилу пробивався крізь вар, долаючи його опір, намагаючись видобути з нього бодай щось певне.
— Буває, стайню переобладнують під гараж,— казав Том, звертаючись до Гетсбі.— А от я — перша людина, що переобладнала гараж під стайню.
— Хто хоче їхати до міста? — правила своєї Дейзі. Гетсбі повільно звів погляд на неї.— Ох! — вигукнула вона.— Для вас спека наче й не існує.
Їхні очі зустрілись, і вони задивились одне на одного, й довколишній світ перестав для них існувати. Потім Дейзі примусила себе опустити очі.
— Для вас спека наче й не існує.
Вона освідчувалася Гетсбі в коханні, і Том Б'юкенен раптом усе зрозумів. Він завмер, приголомшений. Рот його розтулився, він подивився на Гетсбі, потім знову на Дейзі так, наче оце тільки тепер упізнав у ній якусь дуже давню знайому.
— Ви схожі на джентльмена з рекламного оголошення,— вела далі Дейзі невинним голосом.— Знаєте, з отієї реклами, що...
— Гаразд,— квапливо урвав її Том.— Їдьмо до міста, я згоден. Атож, їдьмо до міста!
Він підвівся, позираючи то на Гетсбі, то на свою дружину. Ніхто не ворухнувся.
— Ну, чого ж ви! — Він уже насилу стримувався.— Чого ви сидите? Як їхати, то їхати.
Рукою, що аж тремтіла від напруження, він вилив у рот рештки пива із склянки. Голос Дейзі підняв нас усіх з-за столу й вивів на розпечену жорству під'їзної алеї.
— Невже ми отак зразу й поїдемо? — затялася вона.— Куди ми поспішаємо? Комусь, може, ще хочеться викурити сигарету...
— За сніданком усі накурилися донесхочу.
— Ой, ну давай по-доброму,— благально сказала вона.— Не треба дратуватися в таку спеку.
Він не відповів.
— Що ж, гаразд,— сказала вона.— Ходімо, Джордан.
Вони вдвох пішли нагору, щоб причепуритися перед поїздкою, а ми втрьох стояли, переступаючи з ноги на ногу на гарячій жорстві. Срібний серп місяця вже мрів на заході. Гетсбі кашлянув був, бажаючи щось сказати, потім передумав, але Том уже встиг крутнутися на підборах і очікувально втупився очима йому в обличчя.
— Ваша стайня десь тут близько? — через силу здобувся на голос Гетсбі.
— За чверть милі звідси.
— Он як.