Прийшовши, я передусім спробував розшукати господаря, але ті двоє чи троє гостей, у яких я питав, чи не знають вони, де його можна знайти, витріщалися на мене так здивовано і так енергійно запевняли мене у своїй цілковитій неспроможності дати відповідь, що я поплентався до столу з коктейлями — єдиного місця в саду для самотнього гостя, який не хоче виглядати неприкаяним і зайвим.
Певно, я б напився там доп'яну просто від збентеження, якби з будинку не вийшла Джордан Бейкер. Вона зупинилася над мармуровими сходами і, злегка відхилившись назад, із зневажливою цікавістю подивилась униз, на натовп у садку.
Я не знав, зрадіє вона моїй появі чи ні, але мені конче треба було за когось учепитися, бо я вже відчував, що от-от почну заводити панібратські балачки з випадковими перехожими.
Кинувшись до сходів, я загорлав: "Добривечір!" — так голосно, що вигук мій, здавалося, луною озвався в найвіддаленіших куточках саду.
— Я так і думала, що зустріну вас тут,— неуважливо мовила Джордан, коли я вибіг сходами до неї.— Адже ви казали, що мешкаєте поряд з...
Вона злегка притримала мою руку на знак того, що за хвилину приділить мені увагу, й запитально подивилася на двох дівчат в однакових жовтих сукнях, що зутіинилися біля підніжжя сходів.
— Добривечір! — вигукнули дівчата разом.— Як прикро, що ви програли!
Ішлося про змагання з гольфа. Минулого тижня Джордан програла фінальну зустріч.
— Ви нас не впізнаєте,— сказала одна з дівчат у жовтому вбранні.— Ми з вами познайомилися тут з місяць тому.
— У вас тоді волосся було іншого кольору,— відказала Джордан. Я аж здригнувся, але дівчата вже пішли далі, й зауваження її міг почути лише місяць, який з'явився явно передчасно — очевидно, з кошика із закусками, привезеного запобігливим постачальником. Джордан просунула свою золотаву тонку руку під мою, і, спустившись сходами, ми пішли бродити садом. З напівтемряви назустріч нам випливла таця з коктейлями, і ми, з келихами в руках, підсіли до столика, за яким уже вмостилися ті двоє дівчат у жовтому і троє чоловіків, кожен з яких був нам відрекомендований як містер Мимр.
— Ви тут часто буваєте? — спитала Джордан у дівчини, що сиділа поряд з нею.
— Востаннє була тоді, коли познайомилася з вами,— жваво, впевнено відповіла та й звернулася до своєї приятельки: — Ти, здається, теж, Люсіль?
З'ясувалося, що й Люсіль теж.
— Мені тут подобається,— сказала Люсіль.— Мені хоч би де бути — аби десь бути, тому я ніколи не нудьгую. Того разу я зачепилася за стілець і роздерла сукню. Він спитав, як мене звуть і де я мешкаю, і не минуло й тижня, як мені принесли пакунок від Круар'є, а в ньому — нова вечірня сукня.
— I ви прийняли? — спитала Джордан.
— Авжеж, прийняла. Я навіть хотіла сьогодні її надягти, але її треба трошки перешити — заширока в бюсті. Світло-блакитна, розшита бісером лавандового кольору. Двісті шістдесят п'ять доларів.
— Ні, що не кажіть, звичайна людина такого не зробить,— категорично заявила перша дівчина.— Він явно старається ні з ким не псувати стосунків.
— Хто — він? — спитав я.
— Гетсбі. Мені казали...
Обидві дівчини й Джордан по-змовницькому зблизили голови.
— Мені казали, ніби він колись убив людину.
Усіх нас пройняв дрож. Три містери Мимри витягли шиї, жадібно прислухаючись.
— А по-моєму, це перебільшення,— скептично зауважила Люсіль.— По-моєму, він просто був під час війни німецьким шпигуном.
Один з чоловіків ствердно закивав головою.
— Я сам чув про це від одного пана, який знає його як свої п'ять пальців. Разом з ним виріс у Німеччині,— запевнив він нас.
— Та ні,— сказала перша дівчина.— Цього не може бути, бо під час війни він служив у американській армії.— I знов заволодівши нашою довірою, вона переможно повела далі: — Ви зверніть увагу, яке в нього буває обличчя, коли він гадає, що на нього ніхто не дивиться. Ні, він убивця, і край.
Вона замружила очі й пощулилася. Люсіль теж пощулилася. Ми всі почали озиратися: чи не стоїть за спиною Гетсбі. Певно, й справді щось дуже таємниче було в цій людині: плітки про неї переказували пошепки навіть ті, хто не звик стишувати голосу ні за яких обставин.
В цей час почали подавати першу вечерю — другу подавали після півночі,— і Джордан запросила мене приєднатися до її товариства, що розмістилося за столом в іншому кінці саду. Товариство складалося з трьох подружжів і кавалера Джордан, надокучливого студента, який пересипав свою мову багатозначними натяками й був явно переконаний, що рано чи пізно Джордан віддасть свою особу в його більше чи менше розпорядження. Всі вони трималися разом і в одному місці, з гідністю виконуючи добровільний обов'язок — репрезентувати тут шановану місцеву аристократію, яка, ласкаво погодившись прибути з Іст-Егга до Вест-Егга, не мала, проте, наміру включатись у розваги тутешнього різношерстного збіговиська.
— Ходімо звідси,— прошепотіла мені Джордан після того, як ми змарнували півгодини.— Мене вже нудить від їхньої добропорядності.
Ми підвелись, і вона пояснила, що ми хочемо пошукати господаря, бо мені, мовляв, незручно, що я й досі не познайомився з ним особисто. Студент кивнув з багатозначною, меланхолійною посмішкою.
В барі, куди ми передусім зазирнули, товклося повно всякого люду, але Гетсбі там не було. Джордан даремно виглядала його зі сходів у саду, а потім на терасі. Тоді ми обрали навмання якісь солідні на вигляд двері, ввійшли і опинились у бібліотеці, кімнаті з високим готичним склепінням і дубовими панелями в англійському стилі, перевезеній, мабуть, цілком з якихось старовинних заокеанських руїн.
Огрядний чоловік середніх літ у величезних опуклих окулярах, що робили його схожим на сову, сидів на краю столу й водив очима по полицях з книжками. Він був явно напідпитку. Коли ми ввійшли, він рвучко обернувся і оглянув Джордан з голови до ніг.
— Що ви на це скажете? — спитав він збуджєно.
— На що саме?
Він показав рукою на книжкові полиці.
— На все це. Можете не перевіряти. Я перевірив. Усі справжні.
— Книжки?
Він кивнув головою.
— Справжнісінькі — і сторінки мають, і взагалі все. Я був певен, що це — тільки добре зроблені шпалери, а виявляється — справжні книжки! I сторінки є, і... Стривайте, я покажу!