— Працюю. Хоч у мене з геометрії "п'ять", проте все повторюю, щоб як слід бути готовим.
— Пхе! Повторюю… А я так мало не щодня в Пущі-Водиці. Ох і красота!
— Та я знаю, що красота, та хай уже після іспитів.
— Чудно! Іспити в нас "на ять" будуть. Аж ось і іспит з геометрії.
Олег Трійченко ще раз покрутив пальцем круг пальця, розвів широко руками, хоробро ті руки звів знову — палець об палець тільки — стук.
— Єсть! Складу! — аж підскочив Олег.
Упевнено підійшов він до столу, хоробро взяв білет, глянув — і зблід… Щось у його всередині похололо і посунулось аж тудитуди, а там тільки: теньтеньтень — затенькало.
— Двадцять три!
"Що ж воно там таке?" — затрусився Олег. Глянув у білет: паралелепіпед.
"Що воно таке?" — думає з жахом Олег.
— Ну, Трійченко, який у тебе білет? — запитує Олена Василівна, вчителька геометрії.
А тут круг стола члени комісії, і всі вони на Олега дивляться, чекають.
— Двадцять третій, Олено Василівно.
— Що там у двадцять третім?
— Палелопопопід.
— Якяк? Що ти сказав?
— Паралелеопіпі…
— Нуну?..
— Пі… пі… пі…
Уже й члени комісії почали усміхатися, а Олена Василівна вся почервоніла, а Олег стоїть та все:
— Пі… пі… пі…
Розгнівалася Олена Василівна, похитала головою:
— Не "пікай" ти краще, мов те курча! Іди собі, не страмись сам і не страми мене. Восени складатимеш, а літо попрацюй як слід.
Повернувся од столу Олег, глянув на товаришів, а вони губи кусають, щоб уголос не розреготатися. Проходить на своє місце, а вже хтось збоку:
— Піпіпі.
З того часу Олег так і звався в школі: Парелелепіпед. А Ігор П'ятьорський склав іспит на "п'ять". Після іспитів Олег геометрію вчив, а Ігор у ПущіВодиці в ставку купався та рибу вудив.
ФАЗАНИ
— Дідусю, а коли ти мене на охоту візьмеш? Я теж хочу зайчика встрелити!
Отак завжди маленький Павлик прохав свого дідуся=мисливця, як тільки дідусь брався за рушницю.
Дідусь гладив Павлика по голівці:
— Візьму, візьму, Павлику, ти ще маленький, підростеш, тоді й візьму…
Дідусь дуже любив маленького Павлика і завжди йому розповідав про зайців, про вовків, про лисичок, про всіх звірів, що він їх полював.
А одного разу прийшов із лісу та й каже:
— Павлику, а я фазана бачив.
— Де ти, діду, фазана бачив?
— У нашому лісі!
— Якого фазана?
— Такого, як ото ми з тобою бачили в зоологічному парку.
— Із отаким червоним хвостом? З отаким великим, що отак аж дугою загинається?
— З таким самим! Фазанів, Павлику, привезли у наш ліс аж із далекого Казахстану! Привезли й пустили в нас! Тепер вони у нас плодитимуться.
— Дідусю, візьми мене, будь ласка, в ліс фазанів полювати!
Дідусь якось так загадково посміхнувся та й каже:
— Добре, Павлику! Взавтра підемо в ліс до фазанів.
Маленькому Павликові так хотілося піти з дідом на фазанів, що він і вночі прокидався та все питав маму:
— Мамо! Чи скоро вже ранок?
— Спи, Павлику! Спи! Дідусь без тебе в ліс не піде! Раз уже він сказав, що тебе візьме, то, значить, візьме.
Дуже рано прокинувся Павлик. Бачить, а дід уже ходить по кімнаті, одягнений у повстяки, у ватяні штани і кожушок… Дідусю, крикнув Павлик, — а мене хіба не візьмеш?
— Візьму, Павлику, візьму! Одягайся! Тільки добре одягайся, бо бачиш, скільки за ніч снігу нападало!
Павлик тешіо одягся: і светр, і теплі рейтузи надів, і валянки, і шапкуутанку…
— Ну, я вже готовий, дідусю! Бери рушницю, та й підемо! — каже до дідуся Павлик.
А дід йому:
— Ні, Павлику, ми сьогодні рушниці не братимемо! Ми щось інше сьогодні ддя фазанів візьмемо. Ходімо!
Вийшли дідусь з Павликом з хати та й пішли під повітку.
А під повіткою дідусь зарані заготував кілька снопів з ячменю. Невимолочених, із зерном.
Та серед великих снопів і кілька маленьких було — для Павлика.
— От з якими "рушницями" полюватимемо фазанів ми з тобою, Пав лику!
Та й розповів дідусь Павликові про те, як треба оберігати взимку птицю, і не тільки фазанів, що оце тільки їх привезли до нашого лісу, а й всіляку птицю: і куріпок, і синичок, і щигликів, що взимку, як випаде сніг, не мають змоги знайти собі їжу…
Дідусь із Павликом пішли до лісу, розгорнули на галявині сніг і поклали снопики ячменю…
— Давай, Павлику, заховаємося отут за ліщиною! Подивишся, який червоний красунь фазан зараз до ячменю прибіжить.
І справді,— тількино вони присіли за кущем ліщини, збоку щось заквоктало, залопотіло крильми, і чудесний, червоний красунь фазан із хвостом дугою підбіг до снопа і почав клювати зерно.
Дідусь обняв Павлика та й каже:
— Отак, Павлику, завжди роби! Взимку, коли багато снігу, підгодовуй пташку в лісі! Добре?
— Добре, — відповів Павлик.
У НОВОМУ РОЦІ—ВСЕ НОВЕ, ХОРОШЕ!
Хто більше чекав на прихід Нового року — чи Славко Бублик, чи його мама, — ми вже так достовірно про це й не скажемо. І Славко його чекав нетерпляче, і мама його, мама Люба. Хоч і заклопотана була, а проте подивиться на Славка, коли він уже солодко спить після пережитого дня, то обов'язково й подумає:
"А от уже й Новий рік!"
Славкові Бубликові минуло вже дев'ять років. Хоч мама часто ховала його самоката, бо дуже вже той самокат дзеленчав по асфальту, намагаючись обов'язково вискочити з тротуара на вулицю й збити "Москвича", лякаючи при цьому подорожніх, Славко свою маму любив.
Щоправда, коли було мама заховає самоката, Славко дуже за це на маму сердився, плакав, тупав ногами, кричав: "Дай!" А як колись у школі на перерві засперечалися, чия мама найкраща, Славко заявив категорично:
— Такої мами, як у мене, ні в кого нема! Моя мама найкраща від усіх!
Павка Крендель, той, що в нього вдома є живий єгипетський голуб, теж не менш рішуче обстоював:
— Попробуй "заімєть" таку маму, як у менеї От попробуй! — наступав він на Славка.
— Ти думаєш, що твоя ліпша? — одбивався Славко. — Ліпша?!
— А єгипетський голуб у тебе єсть?! Кажи, єсть!? А ти кажеш, що твоя мама краща! Ага! — сказав Павка й переможно подивився на присутніх.
Єгипетського голуба у Славка не було, та проте він не хотів здаватись, примружив очі й промовив з притиском:
— Подумаєш, голуб?! Ми про мам, а не про голубів! Хіба голуб — мама?! Моя мама мені дві морські свинки купить!
У суперечку між Славком і Павкою встряв Юрко. Юрко перекричав і Славка, і Павку: