Познайомившись з офіцерами, Микола пішов знайомитись із сотнею і відразу підготовляти її до нового наступу, що мав початись па лінії Чортків — Бережани — Золочів. Це була одчайдушна витівка, в користь якої ніхто не вірив. Поляки значно переважали силами, а ще важливішим було те, що українці не мали ні патронів, ні снарядів. У сотні, яка нараховувала заледве вісімдесят чоловік, було всього чотири підофіцери, серед яких запам'ятовувався чорний, мов циган, Дорош, колишній капрал австрійської армії, і колишній фельдфебель Захарчук, гуцул із Криворівні, що носив тепер звання булавного, старшого десятника. Цей досвідчений і загартований в боях солдат став відразу правою рукою Миколи; він дав йому характеристику особового складу сотні.
— Мой, та це хлопчаки! — говорив він.— Старих солдатів по два-три в кожному взводі. Воювати нема з ким. Нема і з чим,— додав він по хвилині.— Ви знаєте, що патронів нема? З двадцятьма патронами в патронташах солдат іде в наступ. А в тих усе є. їм помагає Франція і Англія.
— Знаю,— кивнув Гаєвський.— Галлер іде з добірним військом, оснащеним новою технікою і гарматами. Але нам треба триматись, друже. Не можна віддавати так легко рідної землі ворогам. Хіба не досить нам тих безправств, не досить поневіряння під чужими порогами? Невже наш народ, великий роботящий народ, ніколи не буде господарем своєї власної землі, скажіть, Захарчук?
У Миколи сльози виступили на очах. Він тримав За-харчука за плече і питав його, неначе цей селянин у військовій одежі міг би йому дати відповідь на таке питання.
Захарчук похилив голову.
— Це ще не все, пане чотар, що вороги сунуть на нашу землю,— сказав він підбадьорливо.— Ще й до нас обернеться щастя. Ще так не буде, як вони хочуть. Я тільки одного не знаю,— додав він, понизивши голос,— чому нам звідси, зі сходу, не помагають?
— Хто нам поможе, Директорія? — промовив з болем Гаєвський.— Вона чекає від нас допомоги! Від теперішньої влади па великій Україні нам нічого сподіватись. Та це...— він хотів було сказати, що це й не влада, а якесь непорозуміння, але не сказав. Недавнє перебування в тюрмі навчило його обережності.
10
Восьмого червня вранці прийшла звістка, що "уряд" ЗУНР розпущено і замість нього проголошено диктатуру. Над безталанною країною нависла катастрофа. Диктатором призначено мало кому відомого, запеклого націоналіста Євгена Петрушевича. Цю вістку ствердив наказ по армії, прочитаний вранці в усіх військових частинах. В цьому ж наказі оголошено, що диктатор усунув Павленка і Курмановича з їх постів і начальним вождем призначив генерала колишньої царської армії Грекова, начальником штабу підполковника Штіпріп-Тернова... Всі сподівались найближчим часом наступу на всій лінії фронту. Начальна команда галицької армії на чолі з генералом Трековим переїхала в Бучач і зайняла будинок гімназії. Територія маріонеткової держави ЗУНР звужувалась з кожним днем.
Після щоденних виснажливих занять із солдатами своєї сотні Микола заходив у штаб спитати, чи не було нових наказів або пошти. Він давно чомусь не мав звістки з дому, і це його дуже турбувало. Тепер він уже не мав надії зустрітись зі своїми рідними. Утікаючи з полону, він обов'язково хотів забігти до хати хоч на один день, та смотрицький арешт переплутав усі його плани. Замість додому — потрапив у тюрму, і більше ніж на місяць. Тепер уже про поїздку додому не було й мови. Микола не вірив в успіх наступу, що мав початися з дня на день. Чого можна було чекати від наступу, коли патронів не було, щоб тримати фронт? Це була проста затримка ворога, поки всі цінності не будуть перевезені за Збруч, поки не закінчиться евакуація тієї частини Західної України, що ще не була зайнята поляками, поки тил не опиниться в безпечному місці.
— Нема для вас нічого, пане Гаєвський,— сказала й сьогодні друкарка Галя.
— Дуже жаль,— промовив Микола.— Давно вже не маю звістки з дому.
— Посидьте трохи,— попросила дівчина, бачачи, що хлопець збирається відходити.
Микола хотів уже було сісти, коли ввійшов вістовий і повідомив, що на нього хтось чекає надворі.
— Чоловік чи жінка? — спитав Гаєвський.
— Сестра-жалібииця, пане чотар,— доповів солдат.
— Певне, дружина,— зауважила Галя.
— Я нежонатий. Вибачте! — кивнув Микола і вибіг з канцелярії.
Недалеко, попід деревами, що росли вздовж вулиці, проходжувалась якась жінка у формі сестри-жалібниці, формі, запозиченій у старої царської армії. В сірій сукенці, з червоним хрестом на лівому рукаві і маленьким червоним хрестиком на білій косинці, з невеличким чемоданчиком у руці, нервово ходила ця жінка вперед і назад.
"Хто б це міг бути?" — подумав Микола.
Він швидко збіг зі сходів і подався до незнайомої. Як тільки жінка повернулась до нього, він пізнав її по очах волошкових і сонячній усмішці.
— Поля! — крикнув він радісно. — Звідки ви тут? — Йому хотілось обняти дівчину, поцілувати тут же, на вулиці, хоч він був з нею дуже мало знайомий; коротенький, невинний флірт не давав йому права виявляти так палко свої почування, та ще й на вулиці.— Ви надовго до нас? Де ви зупинились?
— Від цього треба починати,— сказала дівчина, тиснучи руку юнакові.— Я тільки-но приїхала і повинна була зразу зголоситись у штабі, але, знаючи, що ви тут, вирішила спочатку побачитись з вами... а тоді вже — в штаб. Так хотілось з вами побачитись...
*— Хотіла побачитись, добра моя,— мовив Микола, заглядаючи в її очі.
— Хотіла, дуже хотіла, особливо після того вечора, що мав такі сумні наслідки для вас, та й, мабуть, для всього нашого куреня. Хотіла бачити вас за всяку ціну. Спочатку подумала, що вже не побачимось ніколи. Це було тоді, коли дійшла до нас чутка, що ви потрапили в полон до червоних. Тоді й почалась трагедія нашого куреня.
— Ви помешкання не маєте. Може, до мене завітаєте? Я мешкаю в кімнаті сам, коли це вас не бентежить.
— Та боже збав,— перебила дівчина.— Тепер не такі часи, щоб думати, що зручно, а що незручно. Ходім, щоб тільки не дуже далеко, бо я втомилась страшно.
— Ні, цілком близько.
Микола взяв Полин чемоданчик, і вони пішли.
Гаєвський займав кімнату з верандою у місцевого капіталіста-єврея, який сам запросив Миколу, зустрівши якось на вулиці, бо заради власної безпеки йому хотілось мати офіцера у себе на квартирі.