"Чому б нам не об'єднатись з Червоною Армією і не дати відсіч усім ворогам?" — думав Микола. Після зустрічі з Іваном Думою він багато передумав. Прикро було, що Іван швидше від нього зрозумів цю істину, до якої він, Микола, доходив так довго, так тяжко, так болісно. Іван казав, що, тільки об'єднавшись з Червоною Армією, з народом російським, який породив цю армію, можна вибороти Україну. Це були, звичайно, не його, не Іванові, ідеї, але він швидше від Миколи засвоїв їх і за них боровся. Він пригадує, як змінився Іван, його друг шепелявий, як виріс за ті два роки, як змужнів, скільки відваги було в нього, хоробрості.
В галицькій армії велась пропаганда проти червоних. Солдатів лякали, що червоні не беруть в полон, що полоненим вирізують погони на голому тілі, а потім убивають. Микола не вірив у подібні розповіді, а потрапивши в полон, і сам переконався, що всі ті чутки брехливі.
Десь на початку червня Миколу випустили з тюрми. Слідство виявило, що він не був у змові з Кметем. Прийшовши в штаб, де мав одержати нове призначення почув сумні новини: польські війська прорвали лінію оборони українських військ між Самбором і Щирцем і рвались на схід. У штабі панувала розгубленість, занепадницький настрій.
Миколу призначено командиром сотні, що стояла в Зборові. Це була сотня новомобілізованих молодих солдатів, погано вишколених і неохочих воювати. Це він почув від молодих офіцерів, що були у курсі всіх штабних новин. Там почув Микола невтішну вістку, що в армії майже нема ні патронів, ні снарядів.
В Зборові Микола познайомився з новими товаришами батальйону, в який входила його сотня. Командиром батальйону був старший лейтенант колишньої австрійської армії, на прізвище Владика, командирами двох сотень — батальйон складався із трьох піхотних сотень — Онофер, з тернопільських міщан, яких називали тоді чомусь "кавунами", і Чорномаз, родом із якогось села під Бережанами. Обидва вони служили, як і Микола, в австрійській армії, але довше, ніж він, брали участь у боях і мали австрійські бойові заслуги, яких він не мав.
Зустріли товариші Миколу холодно, якщо не вороже. Звістка про те, що він був у полоні у червоних, дійшла до них, і йому не довіряли. Можливо, що до батальйону прийшло попередження, щоб за ним стежити. Інакше, зрештою, не можна було пояснити, звідки в батальйоні знали про це ще до його приходу.
Найсимпатичнішим був командир батальйону Владика. Це був далеко не старий ще, може, тридцятилітній чоловік, але якийсь потріпаний і цілковито лисий. Щоб замаскувати лисину, він голив голову, і тому важко було вгадати, якого кольору були рештки його волосся. Судячи по бурого кольору очах і рудих волосках на руках, він був темний блондин з рудуватим відтінком. Росту був вище середнього, кремезний, але в ньому не відчувалось сили. Він багато курив і, як Микола потім довідався, часто заглядав до чарки. У першій розмові з Миколою сам на сам він випитував Миколу про його родинний стан, цікавився, хто його батько й мати, чи має братів, сестер, яку закінчив школу, в якому полку служив в австрійській армії; згадали Єгерндорф, де і Владика вчився, згадали ті місця, де бувають військові, і обидва весело посміялись. Ні одним словом батальйонний не натякнув на полон Миколи, але вів розмову так, що Микола сам розповів про нього.
— Чого ви тікали з полону? — спитав Владика.
Микола сказав, що більшовики розстрілюють офіцерів, тому й втік.
Заперечив Владика:
— Не може того бути. Ви думаєте, що Червона Армія без офіцерів воює? Помиляєтесь. Так могли б воювати невеликі партизанські загони, а не армія. Своїх офіцерів вони не мали часу виховати, отже, воюють, а радше — командують у них старі офіцери колишньої царської армії.
Не подібним до Владики був командир першої сотні чотар Онофер. Він, як і Владика і Микола, закінчив гімназію у Тернополі, хоч набагато раніше від Миколи. Хотів поступити на теологію, але його з якихось причин не прийняли, отже, записався на юридичний факультет і вже до війни вважався вічним студентом. Це була особлива категорія студентів. Перш за все вони мешкали не в місті, де був університет, бо на цс треба було відповідних коштів, а вдома. В університет вони записувались, одержували студентський квиток, залікові книжки, верталися на село до домів і сиділи на шиї батьків, або вчили попівських дітей і залицялись до попівських дочок, або, в кращому випадку, працювали на якихось невеличких посадах. Пильніші з них підготовлялись до екзаменів і час від часу їздили складати їх. Відбувалось це поволі, роками. А були й такі, що зовсім іспитів не складали, а тільки рахувались студентами. Оті останні й називались "вічними студентами". До таких належав і Онофер. Це був понурий, маломовний сухар, садист; він носив на носі пенсне, а в руках палицю, грубу, черешневу, із загнутою ручкою. Нею він бив солдатів. І це було у той час, коли биття солдатів не практикувалось уже в жодній європейській армії; він лупцював солдатів за всякі, навіть дрібні, провини. Миколі оповідали, що незадовго до його приходу до батальйону в Зборові Онофер знайшов в одному селі на горищі старої хатини дезертира, стягнув його на землю і на тому ж подвір'ї побив мало не до смерті. Він поламав дезертирові руки, ребра. Нещасного, зомлілого після цього знущання, відвезли прямо до шпиталю, а Онофер одержав похвалу в наказі. Це був недолюдок, ненависний солдатам, які тільки чекали, щоб на фронті розплатитись з ним.
Третій офіцер, з яким познайомився Гаєвський і з ким хоч і недовго, а все ж довелось служити в одному курені під командою Владики, був цілком не подібний до двох перших. Прізвище його було Чорномаз. Учився він колись у Кракові, де його батько служив акцизним чиновником. Перед самою війною приїхав з батьками у Східну Галичину і вступив в університет у Львові, але вчитись не довелось через війну. Говорив українською мовою з польським акцентом (букву "л" вимовляв як "в"), з нього посміювались, через те він не водився з товаришами, жив замкнуто, на постоях шукав собі окремої квартири, не пив і не грав у карти. Його замкнутість викликала балачки і пересуди, на які він наче і не звертав уваги, хоч знав про них. Він був високого росту і фізично сильний, що не в'язалось з його тонким, майже бабським голосом і незарослим лицем, що теж викликало посмішки і жарти товаришів. Та й солдати посміхались нишком зі свого командира, але не зло, бо для солдатів своєї сотні він був приятелем і братом, і солдати щиро любили його.