Викупавшись у річці, хлопці побігли в лісок на невеличкій горі, що оперезувала село і фільварок, приліплений до її підошви зі сходу.
Іван знав у лісі лисячі нори, і хлопці вирішили перевірити, чи живуть ще в них звірі. Іван прочитав недавно "Лиса Микиту". І ось вони йшли в гості до Ли-сович. Діставшись до першої просіки, що тягнулась паралельно з хребтом гори, хлопці пішли швидше, весело розмовляючи, сміючись і жартуючи. Праворуч від них видно було в долині рідне село, річку, в якій недавно купались, далі, на обрії, бані церкви і дахи хат сусіднього села, а ліворуч густі зарості грабини, що виросла на недавньому зрубі.
Пройшовши з півкілометра просікою, почули раптом кінський тупіт за собою. Не встигли хлопці зміркувати, що це має означати, як на них наїхав конем вершник з канчуком у руці. Це був чоловік уже не молодий, з сивим волоссям на скронях, червоний на лиці, видно, від спеки, а може, з природи такий, з невеличкими стриженими вусиками під носом.
Вершник був у зеленому піджаку, таких же рейтузах, підшитих жовтою шкірою на колінах, і жовтих чоботях з маленькими шпорами. У вершнику хлопці зразу пізнали власника їхнього села, довколишніх сіл і цього лісу графа Козебродського. Про нього хлопці чули, що це зла людина, але ніколи його досі не бачили. Граф жив у Львові, бував часто за кордоном, а свої села об'їжджав зрідка.
— Що ви тут робите? — спитав він, порівнявшись з хлопцями.
Хлопці збентежились, почервоніли і стояли мовчки ні живі ні мертві.
— Ви чули запитання? — крикнув граф по-польськи.
— Гуляємо,— відважився відповісти Микола.
— Хто вам дозволив тут гуляти? Хлопці мовчали.
— Ви знаєте, чий це ліс? — питав далі граф.
— Божий! — випалив Іван, що поволі почав приходити до пам'ятц
— Ах ти, лайдаку! — крикнув граф і оперезав хлопця канчуком. — Ти такий розумний?
. — Не маєте права бити! — крикнув Іван, відскочивши вбік від дороги.
— Не маю права? — заверещав пан.— Геть з мого лісу і з моєї землі, геть! Я вам покажу право!
Граф хотів ще раз ударити Івана, але хлопець махнув шапкою коневі перед очі, кінь скочив убік, і граф від несподіванки ледве втримався на ньому. Хлопці, користуючись цим, чкурнули в грабину. Вони знали, що конем за ними проїхати неможливо, а пішки граф не побіжить, бо, хоч і побіг би, все одно не наздогнав би їх. Граф казився, верещав, наказував негайно, вийти з лісу, грозив застрелити, навіть вистрілив два рази з револьвера, але хлопці і не думали вертатись. Вони були певні, що в гущавині їх не дістане ні граф, ні його куля. Граф постояв кілька хвилин і, не дочекавшись хлопців, від'їхав, а хлопці, посидівши, почекавши,
4 В. ГжицькиГі, т. 2
97
поки стукіт кінських копит не затих, почали спускатись протилежним лісистим схилом гори в долину, до села Грицівки, щоб звідти повернути додому. До лисячих нір уже не йшли, настрою не було. Спускались поволі, розмовляючи про несподівану напасть.
— Тебе дуже болить? — спитав Микола.
— Зараз не дуже болить, але пашить,— відповів Іван.
— Роздягнись, подивимось.
Іван скинув піджачок, стареньку латану сорочку з простого полотна домашнього виробу, і Микола побачив через усю його вузьку спику червоно-синій набряклий пруг.
— Як же він страшно тебе вдарив! — крикнув Микола.— Ти знаєш, якби оце зараз піти до лікаря, то на того пана можна б подати до суду. Хай би його покарали. Як він смів бити?
Микола розплакався. Ковтаючи сльози, він придумував найстрашніші кари для графа. Він уявив себе зараз дорослим, і ось він викликає графа на двобій і вбиває його за кривду, заподіяну приятелеві. Але кривавий знак на спині дійсний. Фантазії зникають.
— Ходім додому і скажемо твоєму татові, щоб подали на графа до суду,— радить він рішуче.
Іван усміхається з наївного друга. Він не набагато старший від Миколи, всього на рік, але розум у нього практичніший, він знає думку свого батька про суди і каже:
— Ти думаєш, що я виграв би? Де ти бачив, щоб мужик, судячись з паном, виграв? — Це Іван повторює явно чужі слова.— Ще, може, з яким підпанком, то може, але з графом?.. Цей же має кілька сіл власних, своїх ланів він за день конем не об'їде, а грошей у нього — хоч греблю гати. Ти думаєш, що він оце мене одного вдарив? Він б'є свого економа, управителя, лісників. Мої тато оповідали, що він раз старого лісничого, сивого чоловіка, бив цим самим гарапником, і той стояв перед ним без шапки та ще й прощення просив. Побачиш, що він за нас Амброса, побережника на цій ділянці, поб'є за те, що ми були в лісі, а він не бачив.
— Не дай бо', щоб через нас людину били! — сказав Микола.
— А що зробиш? Він пан, і йому все можна,— промовив Іван,
— Чому ж? — задумався Микола.
З того пам'ятного дня хлопець почав задумуватись над питанням соціальної нерівності. Воно постало перед ним перший раз в його коротенькому житті і породило нескінченні "чому?".
Чому пан має тисячі моргів поля, а Шкрибайло і Старощук ні одного, а батько його приятеля Тимко Дума тільки півморга? Чому люди працюють, а граф тільки їздить і б'є людей? Чому на світі багаті і бідні, пани і мужики? Чому нема рівності?
Багато ще питань виникло у хлопців, що серед невинної дитячої забави зіткнулись раптом з жорстокою несправедливістю і перший раз в житті задали собі питання не дитячі, на які, звичайно, відповісти не вміли.
Удома, поскаржившись батькам, одержали однакові відповіді, що не треба було ходити в ліс і пхатись на очі панові, що треба старатись бути подалі від напасті.
— Бався на своєму подвір'ї,— сказав батько Миколі.— А по панських землях не ходи. Чого тобі було лазити в ліс? Чого ти там не видав? У селі бався!
— Але ж бо і наше село належить йому,— сказав Микола.— Куди не підеш — усе його. Недавно, говорив мені Іван Дума, ловили хлопці вудочкою рибу біля їза, а він їхав понад річкою і попроганяв малих рибалок. Чи йому шкода було тої риби, тих дрібних плотичок, що їх і качки не їдять, і тих кобликів нещасних? В лозину не підеш, бо його, ліс його, гора його, може, ще шкільне подвір'я теж його? — майже в розпачі спитав Микола.
Батько подумав хвилину і сумно похитав головою.
— Кажучи правду, — промовив він тихо,— і це його. Захотів би граф, і мене міг би вигнати, незважаючи на те, що я вже двадцять літ учителюю і службовець державний, не його, а все ж він має право і до мене, бо з кого складається управління державне? З його родичів, знайомих, словом, з таких панів, як він сам. І недарма виникла приказка: "Панові з паном знатись, а біднякові зась".