Художні заняття дітей відбувались не щодня. Кожний вечір чимось відрізнявся від попереднього. Дуже велику приємність справляли дітям вечірні читання казок. До того ж батько був непоганим майстром художнього читання. Діти заслухувались казками, вони переживали разом з героями казок їхні радості і горе, вони тішились або плакали разом з ними.
Одного разу після того, як казки Андерсена були вже кілька разів перечитані і майже напам'ять вивчені, привіз батько з повітового міста, куди їздив раз на місяць за платнею, невідому досі книжечку "Лис Микита" Івана Франка. І тоді багато вечорів заповнила ця чудова казка. Почались нові забави — ставилися сценки з "Лиса Микити". Коли батько не мав бажання читати і не було інших занять, діти йшли попеститись до матері. Вона тоді відкладала книжку чи роботу і, гладячи маленькі голови синів, примовляла:
Сини мої, гайдамаки, Світ широкий, воля, Ідіть, сини, погуляйте, Пошукайте долі.
Діти знали вже тоді, чиї це слова. Саме тоді з'явились ілюстрації до "Гайдамаків" Шевченка в поштових картках, і всі написи, що були на тих любимих малюнках, діти знали напам'ять. І ці "гайдамаки" — один з передню, а другий з задню ніжку крісла заввишки — слухали і мріяли про героїчні походи справжніх гайдамаків Шевченка. .
Коли у Маринки збирались сусідки на посиденьки, діти йшли до кухні і, вмостившись на її ліжку, слухали оповідання і казки її подруг і старших сусідок, селянок, що приходили іноді вечорами дерти пір'я або зшивати докупи різні клаптики матерії, звивати їх у шнурки, намотувати в клубки, які потім посилались в сільську ткацьку майстерню для виробу з них хідників на підлогу.
Іноді вечорами бували гості. То були переважно учителі сусідніх сіл; приїжджали вони з жінками, рідше—з дітьми. А траплялися й випадкові люди, яких застала в дорозі ніч. Всіх батьки гостинно приймали і давали нічліг, коли гості цього просили. Мати уміла завжди нашвидку зготовити вечерю для гостя і гарно її подати. Діти Гаєвських дуже любили гостей. За столом сиділи чемно і серед сусідів вважались за добре вихованих.
Одного разу приїхали в гості до Гаєвських з недалекого села учитель Ковалівський з жінкою і двома дітьми: Данилком, ровесником Миколи, і Сонею, молодшою від нього на рік. Ці гості були в домі вперше і тому зробили на дітей велике враження, точніше сказати, враження зробила на Миколу Соня, бо Данилко не сподобався: він зразу почав розповідати про своїх товаришів і про їх подвиги, а це було нецікаво. Зате Соня, хоч і нічого не говорила, запала Миколі в саме серце. Це була дівчинка хоч і молодша, але ростом вища за брата, русява, мала великі ясно-блакитні, кольору бляклих волошок, очі, кругле, рожеве, як її платтячко, личко і великий рожевий бант у волоссі. Вона відразу пішла бавитись із Миколиною сестрою. Зіночка показала їй свої ляльки і цяцьки, а Соня свої рожеві підв'язки під колір плаття, розказала, що в них удома є маленький братик, якому тільки півтора року, і що він залишився з бабою, і ще сказала, що з хлопцями бавитись не любить, але Микола, який слідкував за нею, не раз ловив її погляд на собі.
Гості сиділи недовго,— батьки потім пояснювали,що при першому візиті не сидиться довго,— тому діти не спізнались як слід одне з одним. Микола не мав часу побувати в товаристві Соні, але по її від'їзді не одну хвилину посвятив мислям про неї. Він мріяв про те, щоб бути вже дорослим і одружитись з Сонею. Йому здавалось, що нема кращої від Соні на світі. Він вирахував, скільки то літ треба чекати, щоб мати право одружитись з нею, потішаючи себе, що й дівчинці не можна зараз виходити заміж, і це хоч до деякої міри заспокоювало. Микола нікому не говорив про свою таємницю, і ніхто не підозрівав нічого, тільки Зіна своїм маленьким дитячим сердечком відчула, що з братом щось робиться, що причиною цього Соня, і навіть потішала його, але Микола відкепковувався і втікав, червоніючи від сорому. Дві ночі вряд йому снилась дівчинка в рожевому платті, з рожевим бантом у золотистому волоссі, а потім... а потім швидко забулась Соня...
По селах Галичини від учителя до вчителя, від попа до попа ходив коробейник-словак. Раз у місяць, а бува й рідше, заходив і до Гаєвських. Діти дуже любили його прихід. Словак був цікавий тим, що свій кошик з крамом носив на голові, на шкіряному кружечку, не підтримуючи кошик руками, і тим, що у нього була цікава мова, не цілком зрозуміла для дітей. Усе те говорило, що десь живуть люди, які уміють таке, чого звичайні смертні не втнуть, і воно підносило словака в очах дитячих. Про крам нічого й казати: кожна річ буквально захоплювала. Крім дерев'яних і різних інших цяцьок, у його коші лежали й потрібні в господарстві речі, але батько рідко купував їх у словака, бо коштували дорожче, ніж у крамницях, а головне, без них можна було обійтися. Для дітей ці дрібниці мали особливу вартість, може, тому, що до міста діти не їздили, по крамницях не ходили і не уявляли, що десь є такі цінності. Для села вони були розкішшю. На прохання дітей і самого коробейника батько купував часом якусь дрібнріцю, порушуючи цим місячний бюджет господині.
Найприємнішим часом для всіх школярів світу є літні канікули. Про них вони починають мріяти уже з кінця зими, і з того часу дні тягнуться безконечно довго. Щасливий то час, коли встигаєш і навчитись, і набавитись досхочу, а дневі все ще кінця-краю не видно...
Для дітей Гаєвських вакації мали не менше значення, ніж для інших школярів світу, особливо ж цінним було перебування на лісничівці в гостях у діда. Для Миколи зокрема це були останні вакації перед від'їздом до гімназії. Зараз по вступному іспиті, який щасливо склав і був прийнятий до першого класу, він пішов за матір'ю в крамницю готового одягу і дістав у подарунок від неї новенький гімназичний костюмчик. Складався він із темно-синього кітеля зі стоячим коміром, на якому блищало по одному срібному пасочку, на чорних бархатних петличках, що відзначали перший клас, темно-сірих довгих штанів і чорної шапки на. зразок офіцерських зі срібною буквою "Г", замість орла, у вінку зі срібних лаврових та дубових листочків. Це була офіційна і примусова форма для всіх гімназій австрійської імперії, різниця була тільки в букві "Г" української на шапках в гімназіях з українською викла-довою мовою і латинської,— в усіх інших. В такому вигляді приїхав Микола після іспитів додому. Покрасувавшись у селі, він скинув мундир, одягнув свої штанці до колін, в яких ходив досі і в яких так зручно, особливо влітку, накинув на себе свою легеньку блузочку материного шиття і босий побіг до річки. Там чекав уже Іван Дума. Він теж склав іспит разом з Миколою, але мундира ще не мав. Батько йому не міг купити. Маючи півморга малоурожайного поля, важко було взагалі вижити з землі, доводилось підробляти іншими способами. Тимко навчився від свого батька класти печі. Спочатку клав їх під його доглядом, а потім сам опанував ремесло і зробився пічником, відомим мало не на всю округу. Але хто в селі ставить піч? Хіба що для нової хати. А чи багато нових хат будується в селі річно? Одна-дві, а частіше ні одної, так що і цим небагато можна було заробити. Зводилось якось кінці з кінцями, але на мундир синові наразі грошей не було. Можна було придбати в той час одежу в розстрочку — багато приватних крамниць давало так одежу, але не селянинові. На виплат відпускали тим, хто мав постійну платню і мав з чого сплачувати борги, а на слово не вірили.