Микола поцілував ту руку, яку вона простягнула до нього, говорячи про свою незалежність.
— То ти не хочеш від мене залежати? — спитав усміхаючись Микола.
— В матеріальному відношенні — ні. Але ми будемо залежати одне від одного на рівних началах, бо будемо любитись, от що, милий мій. Я не можу уявити, що б я робила, коли б не мала своєї професії, не мала б постійної праці. Мені здається, що неробство доводить до злочину. Як ти на це дивишся?
— Цілком погоджуюсь,— сказав Микола. — Я бачив у житті яскраві приклади цього.
Він згадав Зою Іванівну, яка від нічогонероблення докотилась до церковщини. Згадка про цю жінку всього його пересмикнула. Таїса Сергіївна помітила це.
— Ти наче від холоду здригнувся? — спитала вона.
— Ні, це тобі здалося.
Він ніколи не признався б Тасі, про що думав, не назвав би імені жінки, що була колись йому фізично близькою, не назвав би тому, щоб не образити коханої.
Вона лежала зараз горілиць, задивлена на трикутну білу хмарку, що, мов велетенський парус морського корабля, пропливала у безмежному блакитному океані.
— Яких фантастичних форм набирають хмари! — промовила жінка.— Глянь, що тобі ця нагадує?
— Парус. Точно. Ні з чим іншим не порівняєш. Навіть щогла посередині...
— Хочеться на море, побачити справжній парус,— промовила сумно.
— Тепер побачиш, кохана,— заспокоював Микола.— Побачиш море, покупаєшся в ньому.
— Як би це було хороше!
— Буде, рідна моя.
— Ти любиш мене?
— Дуже. Ти чарівна, незвичайна.
— Незвичайна? — здивувалась жінка.—Ні, найзви-чайніша, яких у нас мільйони. Я вірю, що ти щиро сказав ці слова, бо любиш, але я вже не перша чую їх від тебе. Комусь ти вже говорив такі слова, і також щиро, і та жінка вірила, як і я, і була права, бо ти говорив те, що думав, ти говорив правду.
— Правду,— промовив Микола,— Інакше й не могло бути. Коли б я пізнав тебе раніш інших, можливо, нікому більше таких слів не говорив би... Я думаю, що ти не ревнуєш до минулого?
Таїса Сергіївна запевнила, що не ревнує.
— Я також любила, мала чоловіка, смерті якого, здавалось, не переживу, а бач, пережила, і сьогодні з тобою на лоні природи, і люблю тебе щиро. Треба, щоб ти мене так же любив і щоб я була в тебе останньою коханою.
— Так воно буде, запевняю тебе.
— Вірю. А тепер, мабуть, пора й додому,— сказала Тася.— Поки дійдемо до станції, мине година, а вдома матуся сама, і ще нездорова.
— Ти ж залишила з нею сусідку.
— Сусідка — не рідна дочка.
— Правда.
— Матуся сама мене відпустила, їй шкода було, що я всю зиму удома просиділа, її доглядаючи.
— Чи ми з тобою одружимось? — спитав несподівано Микола.
Таїса здригнулась.
— Чому ти так спитав? — Вона здивовано глянула на коханого.
— Боюсь, щоб лиха доля не позаздрила моєму щастю...
б
Мати Таїси Сергіївни поволі поправлялась від своєї недуги, і вже можна було конкретно говорити про день шлюбу. Вирішили записатись у загсі ЗО жовтня.
Це був день народження Тасі, її мати зв'язувала з цим днем якісь, їй одній відомі, події і вважала його щасливим, точніше, таким, що має принести щастя. Микола знехотя погодився на цей срок, бо надворі стояв тільки вересень, а до тридцятого жовтня доводиться довго чекати, але робити нічого, не хотілось перечити матері коханої.
За цих два місяці Микола мав закінчити роман і здати до друку. Працював тепер дуже наполегливо, хоч погода стояла чудесна, справжня літня. Сонечко так і кликало щодня на лоно природи, в парк або ліс
Одного такого радісного осіннього дня відірвав йо*: го від праці дзвінок у передпокої. Спочатку хотів було не відзиватись: подзвонять, мовляв, і підуть, але вагання тривало недовго, бо подумав, що гостем могла бути й Тася або хтось із друзів, яких він завжди радий був бачити, як би не був завантажений працею. Не вагаючись, пішов до дверей. На питання, хто дзвонить, почув голос знайомий і дуже небажаний. За дверима відповідала Зоя Іванівна.
Миколі мороз пішов по шкірі. Чого їй треба? Не пустити було неможливо. Він відчинив двері.
Увійшла схвильована, червона від швидкої ходи і спеки, некрасива, похабна.
— Не сподівались? — проговорила не привітавшись і пішла попереду господаря в знайомий кабінет.
— Правду кажучи, не сподівався,— промовив Микола, не підозрюючи, чого прийшла ця жінка. Вона давно вже не заходила, і він був певний, що про нього забула.— Що ж трапилось? — спитав.
— Дайте передихнути,— відповіла, сідаючи в крісло. Микола почекав хвилинку, але цікавість мучила, і
він задав ще раз те саме питання.
— Автокефальну церкву закрили,— промовила трагічно, як театральна актриса.
Микола зітхнув з полегшенням. Він думав, що вона прийшла з чимсь неприємним для нього особисто. Заспокоївшись, сказав, що ту церкву вже давно пора було закрити, а ще краще й зовсім не відкривати.
— І ви це кажете? — зітхнула Зоя Іванівна.— Ви це кажете? — повторила, ефектно нахиливши голову.
— Чому ж мені не казати? — спитав Микола, здивовано глянувши на гостю.— Я давно говорив вам про своє відношення до всякої церкви і до автокефальної зокрема. І дуже дивувався, що ви устряли в чужу вам і зовсім не природну для вас атмосферу. Яке ви маєте відношення до тих людців, що заховались під крила церкви, як курчата під квочку, думали, що їх хвостів не видно? Органи безпеки давно їх бачили і нарешті прихлопнули квочку. Одну висадили в повітря, а другу закрили ідеологічно.
— Вам смішно? — спитала Зоя Іванівна, бачачи усмішку на лиці господаря.
— Мені радісно, — сказав він.— Радісно, що закрито гніздо тьми і мракобісся, що знищено вершу, у яку потрапляло багато дрібної невинної риби, якій, може, доведеться колись покутувати, радію, що порвано нарешті сіть, у яку потрапили і ви. Чого ви туди пішли? Чого? І мені напакостили, підіславши провокатора, якогось Нечая, щоб поганьбити моє добре ім'я. Ну, чого ви там не бачили?
Зоя Іванівна кинула злий погляд на Гаєвського.
— Через вас пішла туди,— промовила злобно.
— Через мене? — витріщив очі Микола.
— Так, через вас. Не вдавайте з себе здивованого,— поспішила Зоя Іванівна.— Ви мене вигнали, як собаку.— В очах жінки показались сльози,— я опинилась мов серед Пустелі, без надій і сподівань. Для жінки це страшна трагедія. Як письменник, ви це повинні були знати. Я мусила знайти якусь віддушину, щоб не збожеволіти. Мені подала руку церква, і я пішла за нею.