На узліссі, на розстеленому покривалі, сиділа молода пара. Вона приїхала сюди удосвіта, щоб побачити схід сонця, простежити, як прокидається зі сну природа.
Зразу було холоднувато, але, як тільки сонце піднялось, потеплішало, і молоді люди, що сиділи досі скулившись, вкриті одним піджаком, випрямились і скинули з плечей піджак, усміхнулись від щастя, зворушені красою природи і раді зі своєї видумки приїхати сюди до схід сонця.
— Ми ще таки молоді,— сказала Таїса Сергіївна.— Не кожне зважиться в нашому віці покинути серед ночі тепле ліжко і їхати за тридев'ять земель у ліс зустрічати схід сонця.
— Якого, до речі сказати, з-за туману не бачили,— відповів Микола.— Але ти не жалкуєш, я думаю?
— Ні, я страшенно рада. Таке, може, вже ніколи в житті не повториться, а не забудеться до смерті.
Молоді люди за годину, що просиділи на узліссі, сприйняли стільки нового, цікавого, що його дійсно ніколи не забути, як казки, почутої в дитинстві.
Першим живим створінням, що його побачили, був зайчик. Він вертав, як можна було здогадатись, з нічної праці, бо добував собі десь їжу, може, на колгоспному капуснику або в чийомусь городі, але молоді люди інакше уявляли собі цього казкового боягуза.
— Дивись на цього п'яного гультяя,— сказала Тася, що перша побачила сіро-бурого звірика, який, попетлявши, ускочив у ліс, не помітивши людей.— Удома, певне, бідна жінка всю ніч не спала, чекаючи, а він, бач, який красивий пішов. Штани заросив, увесь у грязюці, піджак на ньому порваний...
Заєць ще не вилиняв, і з його боків звисали шматки шерсті. Картина, намальована Тасею, була досить комічною, і Микола щиро сміявся. Він додавав нових мазків, і картина від того ставала ще випуклішою і смішнішою.
— Ти ніколи в такому стані не будеш вертатись додому? — питала жартома Тася.
— Ніколи. Перш за все, я не пиячу, отже, п'яний вертатись не зможу, а по-друге, хіба від тебе можна буде відірватись? Ніяка сила не відірве мене...
А зайчик тим часом, забігши в кущі, збирався відпочивати.
Зайці — нічні тварини. По дорозі в знайомий чагарник він своїми скоками, певне, сполошив пташок, бо тепер вони одна за одною посилали свій "добридень" сонцю.
Першою, здається, синичка проспівала коротеньку пісню і полетіла оббирати галузки І листя від гусені; за нею защебетали зяблики, малинівки, вівсянки; на полі піднялись угору жайворонки, заворкували на дубі-насіннику горлиці, закували зозулі, проквилив у піднебессі яструб, закричала сойка, і ожила молода діброва, славлячи день.
— Чудово тут,— повторила захоплено молода жінка,— Як же ми, мешканці міста, маємо мало змоги користуватись благами природи! Скільки краси проходить повз нас, а ми її не знаємо, не відчуваємо! Який ти розумний, що намовив мене приїхати сюди! Признатись, важко було підніматись серед ночі, зате як зараз легко.
Над лісом проплив ворон, зосереджено розглядаючись на всі боки. Тася проводила його очима, поки не зник у синяві.
— От ми поженимось з тобою і тоді частіше будемо виїжджати з міста на природу. Приїдемо ще колись сюди, поїдемо і до моря. Ти ж не була ще біля моря?
— Не була,— сумно промовила Тася.
— От допишу книжку, роздобуду грошей, і поїдемо в Крим. Звичайно, попередньо зареєструємось і тоді поїдемо на море.
— Так, як колись пани їздили в пошлюбну подорож?
— Приблизно так. Пани жили за чужі гроші, а ми за власні.
— Я гадаю, милий, що з грішми всякий зуміє жити. ~— Уяви, що не всякий,— заперечив Микола,— Не
всякий. У багатьох людей гроші — самоціль. Є такі гоб-секи, скупі рицарі, складають гроші для грошей, а у нас вони будуть втіленням незалежності.
— Як це розуміти?
— Дуже просто. Захочемо з тобою поїхати в Крим чи на Кавказ — поїдемо, захочеться тобі мати гарну річ — купимо. Доки я не любив тебе, мені ніколи не хотілось мати більше грошей, а зараз хочеться, щоб задовольняти всі твої бажання.
— Це недобре, не говори так,— просила жінка.
— Чому?
— Виходить, що ти тепер працюєш заради грошей? Не треба так говорити, любий. Я ніколи не мріяла про розкоші, я завжди хотіла мати необхідне, а незалежність я розумію в праці. Доки я працюю, я почуваю себе незалежною...
Запанувала мовчанка. Тася сиділа задумана, і усмішка щастя блукала по її обличчю.
— Ти б лягла. Полеж трохи,— попросив Микола,— знаєш східну мудрість: "Сидіти краще, ніж стояти, а лежати краще, ніж сидіти". Ляж і дивись в ту безконечну синяву.
— А ти? — спитала, лягаючи, Тася.
— Я посиджу, я хочу тебе бачити. Ми так рідко буваємо з тобою, сонечко моє, чудова моя. Як я люблю тебе!
— Поцілуй!
Микола припав до її піввідкритого ротика, в якому біліли, манили до себе її білі зуби.
— Я, як п'яниця,— сказав він, відриваючись від її губ, — чим більше п'ю з твоїх уст, тим більше хочеться пити.
— Перед нами ціле життя, питимеш, скільки схочеш. На галузці застукав голосно-сердито дятел. Молоді
стрепенулись.
— Злякав, противний,— промовила Тася, сідаючи.— Такий маленький, а рубає, як лісоруб. Ти любиш цього птаха?
— Дуже люблю,— сказав Микола.— Люблю кожну пташку, а найбільше тебе.
— Ну це вже не нове,— усміхнулась приязно.— Але, знаєш,—додала,—про це завжди приємно слухати.
— А казала, що скромна.
— Це щодо грошей. Добре було б їх зовсім не знати.
— До того йдеться.
— Далеко ще йти.
— Може, й не так далеко, як ти думаєш,— сказав Микола.
— А все ж далеко. Треба переробити психологію людини, а це не так легко, коли ти, письменник, передова людина, і кажеш, що гроші — втілення волі чи незалежності.
— Я ж жартував,— почав виправдуватись Микола.— Ти знаєш, як я про це думав. А те, що чоловіки добувають гроші головним чином для жінок, не моя видумка.
— І добре, що не твоя, бо це фальшива думка. Як це "головним чином" для жінок! Нісенітниця. Чоловіки споконвіку здобували засоби існування для нащадків, для сім'ї, це правда, але не забувай, що жінки працювали не менше від чоловіків. І зараз мова про трудову жінку, яка працює нарівні з чоловіком, коли не більше. А якщо є ще такі жінки, що нічого не роблять, тільки експлуатують дурнів-чоловіків, які йдуть заради них на злочин, то таких уже мало, принаймні в нашому суспільстві. Доки в мене працює мозок і ці руки, я ніколи не буду від чоловіка матеріально залежною.