— Зрозуміло? — спитав, закінчивши читання. Офіцери мовчали.
— Чого мовчите? Скажіть що. Зможемо ми виконати завдання?
— В наказі нас про це ніхто не питає,— буркнув Микола.
— А ви особисто як думаєте?
— Я думаю, що не зможемо. Для станкового кулемета у нас всього дві стрічки, для ручних — по три-чо-тири диски, в патронташах солдатів не більше як по двадцять патронів, а коли додати до того фізичний і моральний стан наших бійців, то картина буде ясна без слів.
— Патронів обіцяють прислати,— сказав Владика.
— Це становища не врятує. Я думаю, що така думка і у чотаря Чорномаза, — закінчив Микола.
— У сотнях всього по сорок — сорок п'ять чоловік,— сказав чотар.— Для того, щоб стримати армію, та таку, як ця, що суне на нас, трохи малувато, але... начальство краще знає, — закінчив він іронічно солдатською поговіркою.
Більше розмов про це не було. На дорозі, що вела до Теребовлі, показалась невеличка валка підвід. Офіцери підняли свої біноклі. В куряві важко було розібрати, що це за валка.
— Неначе артилерія. Як вам здається? — спитав курінний.
Гаєвський мав кращий зір, і він зразу пізнав, що це були мирні знаряддя, хоч і дуже потрібні, а саме — кухні.
— Хто вам пришле сюди артилерію? Вона вже давно за Збручем,— сказав Микола.— Та й на чорта вона здалась без снарядів? Це кухні, навіть дві кухні, якщо хочете знати, і кілька підвід за ними, може, з провіантом, а може, й з патронами.
— Вірно, димки видно.
— Везуть готовий обід.
— Слава богу, не треба буде побиратися в селі, як старцям.
Через кілька хвилин валка в'їхала в село. Солдати, що лежали на зеленому, порослому дерном майдані, заворушились, заторохкотіли казанками. Десятники по-вишиковували сотні в два ряди, перед кожною зупинилась кухня, і почалась видача обіду.
До кухні підходили поодинці, борщ брали в казанки, м'ясо на долоні, відходили набік, сідали на траву і починали обідати. До обіду брались по-різному. Старші солдати, із селян, скидали шапки і їли з одкритими головами, деякі хрестились; молодь здебільше їла в шапках і не хрестилась перед їжею. Обідом були задоволені. Порції борщу і м'яса вийшли великі: обід варено з розрахунком на повні сотні, а їх і половини не було.
— Годують нас як на заріз,— жартував літній солдат із сотні Гаєвського, відходячи від кухні з повним казанком борщу і шматком м'яса у руці, яке він тримав пальцями зверху, як якогось маленького звірка за шкірку.
— Чого доброго,— буркнув його сусід.
— Коли то прийде час, що жінка покличе обідати, а не фельдфебель,— говорив третій солдат з великим шрамом на лиці, вмощуючись на траві.
— Мала надія,— зітхнув якийсь, що сидів за ним.
— Ой, набридло! Ой, набридло! — повторював солдат з шрамом.
Пообідавши, відпочивши, лежали в найрізноманітніших позах на землі. Сонце пекло, повітря пахло травою і гусячим послідом, на що ніхто не звертав уваги, і через кілька хвилин уся ця сіро-зелена маса хропла.
Микола Гаєвський, пообідавши в хаті з курішшм і Чорномазом, вийшов у садок. Владика відразу ж ліг на ліжко господарів, Чорномаз улаштувався на лавці під образами і сказав, що зараз засне. Миколі місця в хаті не було, та й не хотілось залишатись в помешканні, де пахло затхлістю і чимось кислим, чи то кожухами, чи то глиняною долівкою; він з дозволу господині узяв рядно і подався в садок. Тут, під яблунею, ліг, щоб подрімати з годинку, але сон не йшов. Думка про те, що він за двадцять п'ять кілометрів від дому, якого, може, ніколи не доведеться більше бачити, не давала спокою. Що було б з бідними батьками, коли б знали, що він під боком у них, лежить у чужому садку, на чужій ряднині і радий, що живий, бо через кілька годин, може, ляже навіки, як недавно Онофер, як солдатик з Курович і ще два десятки з його сотні, що лягли кістьми протягом останніх кількох днів. Він витягнув листа з дому і ще раз почав читати. В листі було багато новин. Батько докладно описав смерть Смяловського. Школа в Довгім закрита на вакації, і вся родина переїхала до Могильниці на лісничівку. "Це вже останні вакації в лісі,— писав батько,— бо восени, як добудують хату в селі, дідусь переходить туди жити". В кінці листа розповідалось, як з наказу диктатора розстрілюють і б'ють по селах дезертирів. "Перед нашою школою розстріляли Адамка Явдошиного, хоч він ніколи в армії не служив, тому і дезертиром не міг бути. Йому не було й двадцяти років..."
Микола незчувся, коли заснув. Йому приснився ліс Могильницький, приснилось любиме узлісся, рогачка, що закриває в'їзд до лісу,— улюблене місце прогулянок в дитинстві, широкий рів, наповнений водою, а за ним широке рівне поле, якому краю не видно. А на цьому полі стоїть понурий, божевільний пан Смяловський з грабовою гудзуватою палицею в руці. Очі в нього злі, колючі, ніс синій, з-під картуза вилазить брудно-сіре волосся. Він тиче палицею в простори і кричить: "Моє єст!"
Микола прокидається. Над ним стоїть булавний старший десятник Захарчук і доповідає, що курінь готовий до походу.
— Котра ж це година? — питає, піднімаючи голову, Микола.
Захарчук дивиться на годинник.
— Друга. Збирається на дощ, треба засухо дістатись до місця.
— Гаразд, ідіть, я зараз.
Микола встає. Голова важка, мов олов'яна, в роті — як після пиятики, по всьому тілі втома, гірша ніж до сну. Виливає на голову кухоль води, і це допомагає. Через десять хвилин він уже перед куренем. Його сотня готова до походу.
— Відпочили, хлопці?
Кілька голосів неохоче відповідає, і всі по-різному: хто відпочив, хто ні, хто ще спав би.
Чути команду курінного, і курінь рушив. Довкола, скільки око сягне, лежали безмежні рівні простори. Сонце пекло немилосердно. Над полями тремтіло гаряче повітря і піднімалось хвильками вгору. Тут і там жовтіли вже жита, золотились пшениці, стигли ячмені, вівса, в синяві небес, що на заході набирали фіолетових кольорів, літали по великому колу два яструби. На полях було тихо, навіть птахи замовкли. Тільки польові коники сюрчали на всі заставки.
Солдати йшли мовчки. Важкими їм здавались невеличкі рюкзаки за плечима. З-під ременів піт пробивався крізь суконні блузи назовні, і ті місця темніли на їх синявому тлі. Важкими були рушниці, нагріті сонцем, патронташі на животах. Бронзові від загару лиця солдатів блищали. По лицях струмками стікав піт, як вода із солом'яних стріх після дощу. Раптом із заходу подув легенький вітерець. Солдати, мов по команді, оглянулись у той бік. Із-за обрію, немов гігантське ковадло, випливала чорно-синя хмара. Вона росла, набухала на