"Звідки взялась у селі така красуня?"
На ній була проста селянська одежа, вишивана сорочка облягала пишні круглі груди, проста спідниця приховувала її стрункий стан.
— Здалека йдете? — розбудив Миколу з задуми, в яку він поринув на мить, ніжний голос.
Микола стрепенувся. Справді-бо, прийшов перший раз у житті у цю гостинну хату, і зразу стільки грішних думок з'явилось у голові.
— Здалека, з російського полону,— сказав Микола.
— І куди? — спитала жінка, зітхнувши.
— Вертаюсь додому, за Збруч, до Галичини,— від. повів юнак.
— І ви воювали?
— Воював.
— Ви австріяк? — глянула недовірливо.
— Ні, я українець. А чому ви питаєте?
— Австріяки вбили мого чоловіка.
"Боже мій, що за нещастя? — подумав Микола.— Друга хата і друга вдова, бо чоловіків убили австрійці".
Микола став, розгубившись і не знаючи, що казати. Чи поможе, коли буде доводити, що він не австрієць і не він убив?
Жінка заморгала очима, ніби збираючись заплакати, але не заплакала. Микола звівся, підійшов до неї, поклав руку на тепле округле плече:
— Бідненька. Ви, певне, дуже любили чоловіка?
— Любила,— сказала жінка.
— Як ваше ім'я?
— Настя.
— Яке гарне ім'я! Настя! Настуня,— повторив він, Микола нагнувся і поцілував жінку в лоб. Настя
відскочила. Микола злякався, думав, що образив, проте вона й не думала ображатись.
— Чого ж я стала? — сказала вона.— Ви голодні, втомлені...
Микола запевняв, що не голодний, але вона не слухала. З печі, де ще, видно, недавно топилось, вона витягнула гарячий борщ, налила в миску, і кімната враз наповнилась запахом смачної страви. Борщ був славний, і Микола враз спорожнив велику череп'яну миску. Просив до компанії Настю, але вона відмовилась, кажучи, що вже повечеряла. Стояла біля стола і приязно поглядала на свого молодого гостя.
Зразу по вечері лягли спати. Гостеві постелила господиня на широкому дерев'яному ліжку, а собі на лавці, але він нізащо не хотів лягати на ліжко. Ліг на лавці, хоч, як вияснилось пізніше, ця постіль на лаві цілком була не потрібна.
Розбудила Настя. Вона давно вже встала, зварила сніданок, їй шкода було будити юнака, але мусила, бо лежати в ліжку довше було небезпечно.
— Вставай,— шептала вона, пестячи рукою його лице.
Микола прокинувся, не розуміючи, де він і що від нього хочуть. В першу мить йому видалось, що він удома і мати або сестра гладять його обличчя.
— Так спати хочеться,— запросився він. Настя тривожно подивилась у вікно.
— Не можна довше,— сказала вона ніжно,— чоловік скоро повернеться.
Микола, мов ошпарений, схопився з ліжка.
— Ти маєш чоловіка? Учора ти казала, що чоловік твій загинув на війні?
Настя похилила голову.
— Першого мого чоловіка, молодого, любимого, забили на війні, а цей — другий, старий, осоружний, ненавиджу я його.
Настя заплакала. Микола почав швидко одягатись.
— Де ж він. той твій другий?
— У млині. Вчора поїхав на ніч.
— То за ним ти зачиняла ворота, як я підійшов?
— За ним.
Поснідавши нашвидку, Микола зібрався в дорогу. В очах Настуні блиснула сльоза.
— Ідеш уже? — спитала, як рідного, близького.
— Піду, сама кажеш, що залишатись мені небезпечно. За себе не боюсь, — збрехав він,— а тебе мені шкода.
— Не кажи, він і для тебе небезпечний,— сказала молода жінка.— Відколи війна скінчилась, він з обрізом не розстається. Він злий і мстивий.
Помовчала хвилину.
— Не забувай мене,— попросила, жалібно скрививши личко.
— Ніколи, ніколи, до смерті тебе не забуду,— сказав Микола і, обнявши наспіх красуню, вийшов надвір. Настя не проводжала його, бо не хотілось, щоб люди бачили. А Микола пішов, не оглядаючись, щоб швидше минути село. По дорозі думав про те, що життя має багато несподіванок.
8
До Смотрича залишилось кілька кілометрів. Від Миньковець Микола йшов уже другий день, заночувавши ще раз, без пригод, у Дунаївцях. Всю дорогу супроводили його згадки про несподівану зустріч. Він згадував Оксану, порівнював її з Настею, і образ Оксани затіняв Настю. Він докоряв собі, що зрадив Оксану, але зразу ж відганяв думку про зраду, як нісенітну,— його ж Ксеня жила з чоловіком, не міг же він вік бути вірним їй, чистим фізично все життя. Проте для неї він мав окремий куточок у серці.
Чим ближче до містечка, тим частіше стискалось воно, неначе передчуваючи якесь лихо. В Смотричі він ніколи не бував, не знав його розташування. Думав обійти місто, але згадав про ріку, і ця думка відпала; довелось би обходити дуже далеко, а потім перепливати ріку. На це він не міг зважитись, бо ріка навесні розлилась і перепливати її в одежі було б важко, та й вода в таку пору надто холодна, можна було простудитись. Вирішив пройти через місто, якого ще не було видно, але близькість його відчувалась. Назустріч проїжджали селянські підводи і військові двоколки, переїжджали поодинці вершники не знаних Миколі військових петлюрівських частин. Всіх цих людей минав з тривогою в серці, але, на щастя, ніхто з них не розпитував його, куди йде і хто він.
Нарешті наблизився до лісу, який чорнів уже здалека. Вирішив йти краєм лісу, вздовж дороги, щоб не зустрічатись з людьми віч-на-віч, хто б вони не були.
У лісі було урочисто, тихо й прекрасно. Столітні дуби і ясені стояли непорушно, задивившись у безкраю блакить, позолочену призахідним сонцем. Вони росли вузькою смугою вздовж дороги, а далі стояв грабовий ліс з невеличкою домішкою берези і осики, характером насаджень цілком подібний до рідного Могильницького лісу, за яким ніколи не переставав тужити Микола. Дерева тільки починали брунькувати, а на землі з-поміж торішнього коричневого листя почала вже показуватись довга зелена трава, круглі листочки копитеня, цвіли вже сині проліски, білі анемони, рожеві черевички, фіалки, пахло грибницею і терпким дубовим листям.
Відійшовши з півкілометра, Микола сів на пеньок відпочити. Звідси чудово бачив, що діялось на дорозі. Довгий час не було видно на ній нікого. Микола вийняв з кишені шматок хліба, купленого в Дунаївцях, і почав їсти, коли почув тупіт багатьох ніг. Виглянув уперед і побачив військо. Воно наближалось досить швидко. Такого роду війська, як це, Микола ще не бачив. Бійці були одягнені у довгі, до колін, сірі киреї, взуті в черевики і обмотки, як колись взувались жовніри в австрійській армії, в картузах на зразок військових