На Миколу майже ніхто з'солдатів не звертав уваги, неначе він був цілком чужий. Микола подумав: "Скільки ж умовностей в житті! Кілька годин тому ці люди сліпо виконували розпорядження, могли стріляти, вбивати, коли б наказав, а зараз я для них ніщо". Один
Романюк не відцурався його, а підійшов і заговорив, як людина з людиною, як товариш по нещастю.
— Не знаєте, що з нами мають робити? — спитав Микола.
— Чекають рішення штабу полка Боженка, є такий старий червоний партизан, що добре дається взнаки Петлюрі своєю кавалерією і піхотою на тачанках.
— На чім?
— На тачанках. Тут інакше воюють, ніж ми колись воювали та й тепер воюємо. Тут тачанка з ходу.
— Чув я про тачанку,— сказав Микола,— та ніколи не бачив.
— А мені довелось бачити: це міцний віз на ресорах, кований, з дубовим передком і задком, і на ньому возять людей і кулемети. Мені показували таку у Жмеринці і розповідали, як на таких тачанках Махпо роз'їжджає і серед людей страх сіє. Тепер і червоні партизани взяли цей спосіб, а наші до цього не додумались. Якби нам тачанки, ми б тут не сиділи. Ви самі подумайте: кінний пішому не товариш. Я не дивуюсь нашим бійцям, що їх піймали, як курей сонних. Цілу ніч ішли люди по грузькій дорозі, стомились. Добрались до теплої хати і поснули мов побиті. А якби тачанки? Та цю дорогу ми пройшли б за дві години, а не за цілу ніч, застукали б їх, тих сонних партизанів, а не вони нас. І це не військо, не забудьте, ось у чому наш сором! Це звичайні робітники, деякі з них і не воювали ніколи, рушниці у руках не мали. А коли б на тачанках — до нас не підійшли б. На них і наступати легше, і відступати... Ось про що треба думати!
Романюк говорив по-селянськи довго, зупиняючись на деталях, повторюючись, радий, що йому не заважають говорити.
— Ви зі мною згодні? — спитав він, завваживши, що Микола його не слухає.
— Так, так,— погодився Микола, прокинувшись від своїх думок.— Мене такої стратегії в офіцерській школі не вчили. Партизанщина породила нову стратегію, нові, засоби ведення війни. Як би там не було, я з ними більше не воюю.
— Ну, з ними вам воювати не доведеться, хоч би й хотіли,— сказав, усміхаючись, Романюк.— Добре, коли живими пустять. У Боженка, кажуть, такі горлорізи, що не доведи господи!
— Хіба? — стривожився Микола.
— Кажуть, що так. Особливо офіцерам нема пощади.
— На мені не написано, що я офіцер. Романюк глянув спідлоба на Миколу.
— Що не написано, то правда, але пізнати. А крім того, ви надієтесь на свою сотню, що не видасть? Народ озлоблений, не забувайте.
— Що ж, двічі не вмирати! — сказав Микола.— Я одного хочу, щоб швидше вже сталось те, що має статись. Найстрашніше — чекання. Нумо, спробуймо заснути.
Микола ліг горілиць на нари і заплющив очі. Сон не йшов. Невеселі думки, мов чорна галич, снували над головою.
"Невже це мій останній день?" — думав і гнав геть думку, але за нею насувалась друга, третя, не кращі. "Загинути такою безславною смертю, бути розстріляним?"
"Невже розстріляють?" — свердлить думка. Щоб прогнати її, він встає. Хотілось знов заговорити з Романюком, але десятник спав.
— Доведеться чекати,—— прошепотів він сам до себе.— Чекати цілу вічність...
Чекати справді довелось довго — до вечора. А ввечері приїхало верхи на конях чоловік десять. В сірих папахах, перекреслених червоними стрічками. Частина була в шинелях; були й в сірих коротких кожушках, в синіх штанах, оздоблених малиновими козацькими лампасами, в добрих чоботах, з шаблями, маузерами з обох боків, з рушницями за плечима і кулеметними стрічками на поясах і навхрест на грудях.
У барак увійшли всі на чолі з командиром. Він був одягнений, як і решта його товаришів, хіба з тою різницею, що не мав на собі кулеметних стрічок, тільки великий червоний бант на грудях і чорну смушкову шапку з червоною зіркою. Ростом був трохи нижчий від своїх бійців, сутулий, з великою головою. Обличчя його не можна було розглядіти при світлі тьмяної лампочки, що горіла десь аж під покрівлею.
Зайшли вони в супроводі робітника-партизана з вусами, того, що узяв Миколу у полон.
— Ану, вставай! Шикуйсь у ряди! — крикнув командир у чорній смушковій шапці.
Микола на мить заціпенів. Голос командира видався йому страшенно знайомим. Майже рідним. Та це ж...
"Не може цього бути, — умовляв він себе,— не може бути, це мана, галюцинації..."
— Швидше рухайтесь! А то я попрошу! — крикнув командир з бантом на грудях.— Офіцери на правий фланг,— додав він тим самим підвищеним голосом.
Так, це був голос Івана Думи, його односельчанина, друга дитинства, учня його батька, того, що рік тому пропонував йому книжки про основи комунізму; того, що втік від австрійської армії на Україну і став червоним партизаном.
— Яка частина? — спитав Іван.
— Перша сотня окремого галицького куреня,— відповів Ромашок, до якого було звернене питання.
— Це, так би мовити, лейб-гвардія Петлюри,— кепкував Іван.— Що ж, почесна служба — охороняти самого головного отамана. Чого ж ви його так погано охороняли, що самі у полон потрапили? Що ж тепер робитиме пан головний отаман? Думаєте, що ті три сотні, що відпочивають у Рахнах, йому допоможуть? їх чекає те саме, що й вас. Погана ж ваша доля.
Сотня стояла мовчки.
— Чого ти сюди прийшов, чого шукав, Іване галицький? — звернувся він до полонених.
— Я сам сюди не прийшов, мене привели,— сказав один із солдатів, на ім'я Іван, думаючи, що питають його особисто.
Серед переможців пройшов смішок.
— А у тебе своєї голови не було?
— Чого ви мене питаєте? Спитайте офіцера,— відповів солдат, зрозумівши свою помилку.
— З офіцером буде окрема розмова, а я тебе питаю,— сказав Дума, звертаючись тепер уже прямо до цього солдата.
— Я сюди сам не їхав,— твердив солдат уперто своє.— Я у школах не вчився, я нічого не знаю.
— Звідки родом?
— З Грицівки,— відповів солдат.
У Івана тьохнуло серце. Грицівка — сусіднє село, у якому він бував стільки разів. Він знав, яке воно несвідоме, забите, це село. Знав, що землі його належать не селянам, а графові, тому самому, що колись у лісі вдарив його гарапником, пригадав Миколу Гаєвського, з яким був тоді в лісі, і щось тепле розлилось у грудях, наче ці спогади розтопили грудку льоду, зогріли воду і вона облила теплом своїм серце.