Микола увійшов і виструнчився біля дверей.
— Дозвольте доповісти, пане курінний,— почав Микола, але Кметь не дозволив говорити.
— Облиште,— сказав він, — ходіть ближче, сідайте.— Він подав Миколі руку, показуючи другою на крісло.
Микола сів.
— Хочете горілки? Микола відмовився.
— Що у вас там трапилось?
— Нічого цікавого. Втекло два солдати з моєї сотні.
Кметь махнув безнадійно рукою.
— Усі втечуть. Вошивість є у вашій сотні? — спитав по хвилині.
—— Є, звичайно,— відповів Микола.
— Велика? Переглядали одежу солдатів?
— Переглядав, велика.
— Вживали яких заходів?
— Ганяв у баню, а більше що я можу зробити?
— Так, більше у вас засобів нема. А що буде далі? Йде голодна весна, а з голодом...
— Тиф...— закінчив Микола. Курінний задумався.
— Жах! — крикнув він раптом, вискакуючи з-за столу, неначе там, за столом, ховався цей жах.— Безглузда війна, братовбивча. Чого ми сюди прийшли? Чи на тактичні заняття? Я написав у штаб Начальної в Галичину, який стан і настрої панують у нашому курені, і просив негайно відкликати нас. Чекаю відповіді. Львів у руках поляків, а тут курінь дістав "почесне" завдання охороняти особу Петлюри. Тьху!
Курінний спіткнувся і, втративши рівновагу, сів на лаву. Він п'янів. Хвилину сидів, задивившись в одну точку, про щось думаючи.
— Налийте ще чарочку,— попросив несподівано. Микола встав, щоб задовольнити прохання командира.
— Не пошкодить вам?
— Ніщо мені не пошкодить.— Він узяв чарку з рук Миколи і випив до дна.— Ех, Гаєвський! — сказав по хвилині, ставлячи порожню чарку на стіл.— Якби ти знав, яка в мене ідея!
Він неприродно голосно і якось дико засміявся. Микола підвівся з місця.
— Чого дивишся? — спитав Кметь.— Думаєш, п'яний і скажу тобі свою ідею? Ні, брат! Іди спати! — закінчив він несподівано.
Микола вийшов, не розуміючи, що діється з Кме-тем.
"Чи він тільки п'яний, чи, може, збожеволів? І що за ідея стрілила йому в голову?"
Про те, що це була за ідея, Микола довідався далеко пізніше і при інших обставинах.
Коли б та ідея, про яку говорив п'яний Кметь, здійснилась, можливо, відбулись би зміни в цілій державі.
4
Микола вийшов від Кметя з важким тягарем на серці. Його турбувало пияцтво Кметя, яке не могло привести до добра.
Ішов він, задумавшись, і незчувся, як опинився проти понурого сірого будинку, де поміщалась катівня петлюрівська, як називали тут приміщення контррозвідки. Микола глянув на ряд заґратованих вікон на першому поверсі, і йому якось моторошно стало: "Кого там мучать зараз,— думав він,— за які провини тягнуть туди людей?"
Порівнявшись з воротами цього страшного будинку, від якого його відмежовувала тільки вузька брукована вулиця, побачив двох петлюрівських козаків у чорних киреях, які вели під конвоєм солдата у сірій шинелі, у високій зимовій солдатській шапці. Обличчя солдата Микола не розглядів, але ця шапка вмить з'явилась в його уяві в кількох ситуаціях: у бабиній кухні, на мітингу в Тернополі, коли вона, мов човник по каламутній воді, пропливла між солдатськими шапками до трибуни, то знов, коли нею махнули, прощаючись, на ліс-ничівці. І ось зараз. Та сама!
"Невже це він?" — захвилювався Микола.
Козаки вивели солдата на середину вулиці і повели на три кроки перед собою. Тепер Микола добре бачив Лебеденка, свого давнього друга, гостя і першого учителя політичної грамоти. Не було сумніву, що його заарештовано. Лице його було змарніле, аж чорне, вигляд понурий. Микола спалахнув. Йому захотілось зразу перестріляти обох чорношличників і визволити приятеля, але розсудливість перемогла. Так можна занапастити і Лебеденка, і себе. Пішов за ним слідом. Треба було дізнатись, куди ведуть в'язня.
Лебеденка привели до тюрми. Це була досить велика, хмура будівля, оперезана брудним сірим кам'яним муром, немов поясом з величезною залізною пряжкоюворотами. З боку воріт були для людського проходу двері з віконечком, що вели повз будку воротаря в подвір'я тюрми.
— Привели Лебеденка! — крикнув один з конвоїрів, стукаючи прикладом у ці двері.
Що відповів воротар, Микола не чув, але за кілька хвилин клацнув замок, заскрипіли іржаві завіси, і Лебеденко зник за дверима. Там почулись якісь голоси, видно, хтось забрав його і повів у камеру, бо скоро голоси вмовкли і запанувала тиша.
Судячи по тому, як легко впустили в'язня у тюрму і як відійшли конвоїри, можна було здогадатись, що його водили на допити вже не перший раз. Микола повернув назад і спішно подався до себе.
"Лебеденка треба виручити сьогодні, негайно, бо завтра вже може бути пізно,— думав він.— Завтра його вже можуть розстріляти".
Микола знав, як петлюрівці розправляються з комуністами, а ці два конвоїри в чорних киреях і шапках з чорними шликами видавались йому уособленням катів, здатних на найстрашніші злочини.
Всю дорогу до своєї квартири думав, як узятись до справи. Різні плани снувались в голові. Перше, що спало на думку, це взяти пару своїх вірних хлопців і відбити Лебеденка по дорозі, коли того поведуть на допит. Але при такому плані виникали майже непереборні труднощі: адже ніхто не знав, коли його поведуть на допит, крім того, без убивств не обійшлось би і хто зна, чи досягло б це мети. Цей варіант відпадав, але тут же з'явився другий: іти в контррозвідку, просити побачення і на побаченні передати другові браунінг. Та чи пустять в тюрму зі зброєю і чи випустять з контррозвідки, коли він з'явиться зі своїм проханням? "А може, піти в контррозвідку і сказати, що знаю Лебеденка, дати підписку?" — думав Микола. І сам розумів, що всі ці плани непридатні.
Додому вернув, коли вже вечоріло.
Михайло лежав на кушетці і підбирав якийсь мотив на гітарі.
— Де ти пропадав так довго? — спитав він, не міняючи пози.— У Кметя був? Розповідай, що довідався?
Микола сів біля приятеля і запалив цигарку.
— Був я у Кметя, звичайно, але не в нього забарився.
— Знайшов якусь дівчину?
— Яка там дівчина! — обурився Микола.— Тобі б тільки дівчата. Бувають на світі і серйозніші справи.
Він переповів усю розмову, яку мав з курінним, а потім сказав про те, в якому становищі бачив приятеля.
— Це той, що стояв колись у вас на квартирі, на початку війни? — спитав Михайло, коли Микола назвав прізвище друга.