Промова офіцера не мала успіху. Ні один чоловік не залишився, хоч серед ешелону було немало поляків. Хотілось додому. Тоді він скомандував переходити залізничний міст. Солдати подались на міст, а по той бік мосту їх зустріли солдати, також в австрійських мундирах, але з жовто-блакитними пов'язками на рукавах. І зразу ці різноколірні пов'язки зробили ворогами людей в однакових мундирах, людей, що ще вчора їли з одного казанка в окопах, разом приймали па себе удари штикових атак і стікали кров'ю. Зупинились по обидва боки ріки і зразу почали стріляти одні по одних.
Прибулих із-за Сану привітав український офіцер. Він сказав, що з вчорашнього дня проголошено Західну Українську Народну Республіку, і він пропонує всім охочим вливатись в українську галицьку армію, яка формується з українців, що служили в колишнім австрійськім війську. Під час промови офіцера поміж солдатами сновигали молоді дівчата і чіпляли їм до грудей жовто-блакитні бантики, агітуючи за вступ до нової української армії, але добровільно майже ніхто не пішов з тих самих мотивів, з яких не пішли поляки в польську армію.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ 1
Микола виїхав з Перемишля нічним поїздом, який ледве вдалось сформувати на цій прикордонній тепер станції. їхали в ньому виключно солдати-фронтовики, вчорашні оборонці Австрії, переважно літні люди, їхали до своїх родин, які чекали їх з нетерпінням довгі роки війни. А проте не видно було радості на обличчях, не чути веселих розмов, пісень. Кожен з них усвідомлював, що війна ще не закінчена, що спокій, про який вони мріяли в темних сирих бліндажах довгими зимовими ночами, в окопах на схилах Карпат і нй рівнинах Італії, ще далеко. Знали, що їдуть додому ненадовго...
Миколу мучили інші думки: чи має він право покидати фронт, коли йде мова про оборону щойно утвореної української держави; не Австрії, яку він мусив боронити зі страху перед карою смерті. Чи має він право покидати її, слабу, безпорадну, тепер, коли їй так потрібна кожна свідома людина? Але раптом постає питання, чи це все серйозно? Він уявляв собі українську державу інакше, Лебеденко оповідав про інакшу Україну. Але хто міг знати наперед, як воно почнеться, оте будування держави, і в що воно виллється? Та й це не заспокоює. Як би там не було,— шепче внутрішній голос,— військо вже є, і воює, тримає фронт над Саном, б'ється з поляками у Львові. І він повинен бути з ним, а він утікає.
Микола виправдує себе тим, що хоче тільки побачити своїх, але це виправдання не заспокоює. В глибині душі він почуває себе дезертиром. З тими думками заснув і прокинувся тільки тоді, коли поїзд зупинився на львівському пероні. Тут, як і на всіх станціях, через які доводилось переїжджати, видно було сліди розрухи і запустіння. Славнозвісне львівське скляне склепіння над пероном було подірявлене шрапнеллю і рушничними кулями, під склепінням кавкали галки і літали зграї галасливих горобців. У місті чути було рушничні постріли. Яка влада існувала тут — важко було сказати, бо частину Львова удержували українці, більшу частину міста тримали в руках поляки. Воювали не тільки солдати, але й цивільне населення, воювали жінки і діти. Залізничник, з яким Микола розговорився, розповідав, що на вулицях валяються трупи, що в місті безладдя і голод. Микола після нічних роздумів твердо вирішив вийти у Львові і добровільно вступити до армії, але йому відрадили місцеві залізничники, кажучи, що нікого він у місті не знайде, що його, беззбройного, можуть убити відразу ж за вокзалом і нікому від цього користі не буде.
"Місто ще не наше",— думав з болем Микола. А він сподівався інакшого, він сподівався, що в столиці нової української держави — український уряд...
Він став біля вікна і задивився на пустельні осінні поля, польові дороги, порізані глибокими коліями коліс, вкриті калюжами, на мокрі безлисті дерева, на придорожні телеграфні стовпи, що швидко пролітали назад.
— Яка ти сумна і яка невимовно рідна, вітчизно моя,— прошептав Микола. Він швидко відвернувся, щоб витерти сльози, бо почув, що хтось підійшов до вікна з правого боку.
Це був літній чоловік в австрійськім військовім мундирі.
— З п'ятдесят п'ятого? — спитав він, глянувши на шоколадного кольору петлиці на мундирі солдата.
— Так, одного полку з вами. Микола пильніше глянув на солдата.
— Колишнього полку,— поправив Микола.
— Та так, австрійського...
— Додому?
— Атож.
— Надовго?
— А то вже, як бог дасть. Помовчали.
"Де я чув цей голос?" — напружено думав Микола.
— З усього видно, що довго не дадуть удома побути,— промовив солдат, явно наводячи розмову на тему, яка його зараз найбільше цікавила.
— Я такої ж думки, як і ви,— сказав Микола.— Я додому і не зайду. До Тернополя — і на фронт. Хотів я у Львові зупинитись, та відрадили. Зупинюсь у Тернополі. За свою державу доведеться ще повоювати.
— За Україну?
— Ясно.
Знов помовчали. Солдат тепер упевнився, з ким має діло, бо спершу подумав, що Микола поляк. Вийняв кисет в тютюном, скрутив цигарку і закурив. Запропонував Миколі, але той відмовився.
— А як тота Україна? — почав він, затягнувшись тютюновим димом.— Чи надовго вона?
— Україна була, є і буде,— сказав Микола.— А от чи оця держава українська буде, залежить від нас самих.
Микола говорив палко, наче хотів перед власною совістю виправдатись, що не пішов зразу в армію там, над Саном, не пішов боронити вітчизну, а поїхав додому, залишаючи оборону країни іншим.
Солдат прослухав Миколину тираду і, коли він скінчив, промовив:
— Ви кажете — своя держава. Добре, своя держава нам потрібна. А от ви б мені сказали, яка буде та держава?
— Як-то яка? — занепокоївся Микола.— Не розумію, про що хочете сказати?
Він пригадав раптом голос цього солдата, і стало зрозумілим його питання. Йому захотілось уточнити, звідки він знає цю людину.
— Пробачте. Мені здається, що я вас звідкись знаю, особливо голос. Ви не нагадаєте мені?
Солдат усміхнувся. Видно було, що він теж бачить Миколу не вперше.
— Ви мене не знаєте і, мабуть, не бачили, а голос мій справді чули,— почав солдат.— А я вас бачив, а голосу не чув. От і вгадайте, де це було?
Микола розгублено мовчав.