"Чого я його не послухав і не пішов за ним? — думав Микола.— Жаль було покидати батьків, рідну хату? А зараз хіба не покинув?"
Микола полинув думками у край за Збручем, куди пішов Лебеденко і Дума Іван, у край, хоч не бачений у житті ні разу, але улюблений з дитинства, край чарівний, казковий, у славну Україну, "де лани широкополі, і Дніпро, і кручі", в край, який терзали тепер чорні банди, розпинали війська Центральної ради — погромники в опереткових костюмах, грабували орди білих під командою поміщиків-генералів, які не визнавали за нею права на існування.
— Про що ви все думаєте? — спитав раптом сусід із трьома зірками, що вже кілька хвилин, як прокинувся і тихо стежив збоку за Миколою.
— Та так, про різне,— стрепенувся Микола.
— За домом тужите?
— Тужу, звичайно, бо хто знає, чи вернуся коли-небудь.
— Вернетесь. Поки вас обрихтують1, війна скінчиться.
— Ви так думаєте?
— Певний, що так буде.
— А я, на жаль, не певний, — сказав сумно Микола.— Ви знаєте, що в Росії діється?
— Чув.
— І що?
— Нічого, то ж у Росії... А що там робиться — нас не обходить.
— Обходить, і дуже обходить.
— Чому?
— Та дуже просто. Від Росії до нас недалеко.
— Думаєте, зараза і до нас перекинеться?
— Не знаю, що ви називаєте заразою, але...— він знизив голос до шепоту,— революція буде і в нас.
На обличчі сусіда вималювалось враз здивування і навіть переляк.
Від німецького слова abrichten — муштрувати.
— Ви, молодий чоловіче, не кажіть цього нікому,-^ промовив він.— За ці слова, коли б учув жандарм, вас можуть зразу запроторити в таке місце, звідки дуже важко вийти. Не забувайте, що зараз воєнний час.
Микола подякував за пересторогу. Більше розмов вза^ галі не було. Під'їжджали до Кракова, а там була пере1 садка на поїзд, що йшов до Бєльська, польського міста, яке називалось по-німецьки Біліц.
14
Приблизно в той самий час, коли Микола під'їжджав до Бєльська, Іван Дума добирався до Харкова. Як тільки австрійці почали наближатись до кордону, він залишив село, батьків і, незважаючи на їх протести, подався на схід, де у муках народжувався новий день, де вже жили нові ідеали, що згодом мали покорити увесь світ. Супутником йому був солдат-більшовик Кущ Андрій.
Перейшовши Збруч, Іван перший раз ступив на землю, про яку знав тільки з книжок, яку навчився любити, прочитавши Шевченкового "Кобзаря". Він пригадує, як читали вони його з Миколою. "Кобзар" був Миколин, і той знав його краще, а крім того, Микола мав ще ілюстрації до "Гайдамаків". Читаючи поему і дивлячись на ілюстрації, вони линули думками в цю чудову країну, проходили тими місцями, якими мандрував сирота Ярема, де Гонта з Залізняком панів карали, носились на крилах фантазії з козаками по безкраїх степах, бились з татарами і турками за волю народу, за свою країну, за віру православну. Правда, з тою вірою православною у них завжди були непорозуміння. їх учили з дитинства, що вони уніати, що зверхником над ними на землі є папа римський і що тільки ця віра є правдива, а всі інші не угодні богу.
Хлопці трохи жаліли козаків, що воюють за не зовсім повноцінну віру, проте всі симпатії були на їхнім боці, бо любов до вітчизни вони ставили вище любові до бога, якого, як звичайно, діти хоч і не дуже боялись, але все ж трохи побоювались.
Правобережну Україну від Збруча до Дніпра пройшли пішки. Іван Дума радів, що довелось іти пішки. Не раз вони з Миколою ще хлопчиками мріяли про піші походи по Україні. І зараз здійснилася мрія, він ішов, шкода, що не з Миколою, але йшов, і серце наповнювалось радістю. Все його радувало: і широкі шляхи, невидані досі,— пригадав "Видно шляхи полтавськії",— і багаті чорні землі, широкі поля, степи безкраї і древні могили на них, пестили очі гаї, ліси і переліски, тішили великі села, дзвеніла музикою якась особлива українська мова, вражали могутні ріки: Південний Буг і Дніпро. З поїзда усього цього не побачив би, поїздом їхати було важко і небезпечно: на залізницях не було порядку, поїзди сходили з рейок, а ще страшніше було те, що на Україні в ті часи боролись за владу, крім Центральної ради, Махна і білих, багато різних отаманів, які розпинали Україну, грабували її і нищили всіма способами.
На півночі України уже тоді діяли місцеві загони Червоної Армії, яким, разом з прибулими частинами Червоної Армїі, довелось потім воювати з усіма цими ворогами.
Подорожні видавали себе за військовополонених, що вертали з полону, а де за дезертирів, яким набридла війна і вони кинули зброю, щоб вернутися до плуга. Тільки робітникам, коли траплялось у дорозі зустрітись, Кущ признавався, що насправді він слюсар з заводу "Світло шахтаря" у Харкові. До сіл і хуторів підходили обережно, прислухаючись, розпитуючи у зустрічних, що діється в селах, які стоять війська. З розмов довідувались, чим дихає село. їм здебільшого говорили правду. Але бувало й інакше.
А раз мало не поплатились життям. Було це під Вінницею. Уже стемніло, коли вони підійшли до якогось села. Обійти його було важко, бо з правого боку його омивав досить широкий ставок, а з лівого — річка; над річкою стояв млин.
Дорога вела на міст попри млин. У млині, як бачили хлопці здалека, був рух. Стояли підводи, навантажені збіжжям і мливом, сновигали люди. Чи це були цивільні, чи військові — розібрати здалека було важко. На одного воза мостилась якась тітка, а дядько, видно, чоловік її, лагодив коні. Кущ, стежачи за кожним рухом селянина, щось обмірковував.
— Ти чого так пильно дивишся? — спитав Іван.
— Знаю, чого дивлюсь,— сказав Кущ.— Цікаво, куди цей дядько поїде?
— Яке це має значення?
— Для нас велике. Коли поїде в наш бік, спитаємо, що в селі діється.
— А коли в інший бік? — спитав Іван.
— Тоді почекаємо, поки хтось все-таки на цій дорозі не з'явиться. Мене чомусь це село лякає. Коли нікого не зустрінемо, доведеться чекати ночі, щоб цю греблю перейти непоміченими.
Тим часом дядько, що порався коло коней, запріг їх нарешті і, умостившись на мішках, рушив.
— їде до нас,— сказав Іван.
— їде. Давай подамось трохи назад, постоїмо, закуримо, і як тільки голови кінські покажуться з долини, підемо їм назустріч, наче йшли весь час.