— Видно, варте, коли люди так дорожать ним,— сказав Євген.
6*
163
А Дмитро додав зітхнувши:
— Кожному життя миле, найменшій тварині: миші, комарикові миле, а це ж люди!
Почали накладати снопи на віз.
Накидав на віз Микола, а Дмитро складав. Євген допомагав ретельно, але коли добирали полукіпок до кінця, він кидав вила, озброювався батогом і слідкував за останнім снопом, під яким майже завжди були миші. І як тільки сніп, настромлений на вила, йшов угору, миші розбігались, а Євген бігав за ними, ляскаючи батогом; а що батогом в таку маленьку та ще й рухливу мішень важко попасти, то миші, звичайно неушкодже-ні, ховались у нори.
Закінчивши накладати першого воза, сіли в тіні його закурити. Під сусідній полукіпок побігли миші. Дмитро побачив і показав Євгенові, але, поки той встав, миші поховались.
— Чи може таке бути, щоб чорт у мишу перекидався? — спитав Дмитро.
— Хто б у таке вірив?
— Не кажіть, старі люди повідають.
— Мало чого старі люди не скажуть. Не всьому треба вірити.
— А я вірю, бо сам бачив на власні очі.
— Що ви бачили?
— Отак, як тепер, я виїхав на снопи, а гриміло, збиралось на бурю, і бачу я — біжить поперек поля миша, та здорова, і біжить галопом, і тільки вона шугнула під полукіпок, ударив у нього грім.
— При чому тут чорт?
— Як при чому? В звичайну мишу грім не вдарив би,— сказав Дмитро.
— То грім ударив не в мишу, а в полукіпок.
— Але під полукіпком була миша,— твердив Дмитро.
Розмова набирала характеру суперечки. Микола починав сердитись, що Дмитро такий забобонний і такий недалекий. Він бачив, що ніякі докази цій людині не допоможуть, і вирішив розмову припинити, коли побачив, що через поле йде до них, шкутильгаючи, плугатар, про якого Дмитро недавно оповідав історію з чортами.
— Чого ж то він до нас шкандибає, відьмак? — спитав Дмитро.
— Побачимо, — промовив Микола. Тим часом орач підійшов.
— Добрий день,— привітався він, не скидаючи бриля.
Хлопці відповіли на привітання.
— Побачив у вас димок та й прийшов покурити. Вийшов з дому без сірників. Захотілось закурити, а тут, як на гріх, нікого навколо. Аж ви під'їхали. Думаю: у тих сірника розживуся.
Микола подав орачеві сірника, і той закурив. Затягуючись димом, він пильно дивився на Миколу.
— Ви часом не будете помічником лісничого? — спитав він, звертаючись до юнака.
— Я. Чого ви хотіли? — спитав в свою чергу Микола.
— Хочу дізнатись, чи не можна у вас дровець з купку дістати?
Микола сказав, що зараз продажу нема.
Плугатар більше не затримувався, подякував за сірника і пішов назад. Микола пропонував йому цілу коробку, але він не взяв.
— Ви думаєте, він за сірниками приходив, отой кривий? — промовив Дмитро.
— А за чим же? — здивувався Микола.
— Ні, не за сірниками, — твердив Дмитро,— він мав якийсь інтерес, отой відьмак,— сказав упевнено Дмитро.— То хитрий багач, йому пальця в рот не клади.
Дмитро був по-селянськи проникливий, йому можна було вірити. Микола й сам тепер почав міркувати, що в Дмитра правильна думка. Не може бути, щоб заради сірника той кривий сюди приходив. Микола відчув раптом сильну, хоч цілком неоправдану антипатію до цієї незнайомої людини, що недалечко орала на зяб своє поле. Згадалась чомусь одна пам'ятна зі школи буколіка Вергілія, в якій говориться про щастя обробляти батьківські землі своїми волами, і на порівняння стала оця далеко не буколічна постать кривого. Вона була йому бридка.
Другого воза накидали мовчки. Всі думали про кульгавого і, звичайно, по-різному. Наймит Дмитро заздрив його багатству, осуджуючи рівночасно за зв'язок із чортом; Микола думав про те, чого приходив цей багач до них, і намагався пояснити причину своєї неприязні до нього. Євген переживав трагічну смерть жінки кривого.
Сам він боявся грому, і оповідання про той страшний випадок тільки посилювало його боязнь.
Проїжджаючи повз недоораний клин, зустрілись знов з кульгавим, що якраз викидав плуга з борозни. Коли вози проїжджали повз нього, він відставив свою криву ногу на борозну і, взявшись у боки, мовчки стежив за ними. Микола бачив, що на устах його грала увесь час єхидна, зла посмішка.
8
Возовицю закінчували. На току, за стодолою, виростали все нові стіжки. Було звезено пшеницю, жито, ячмінь, овес, гречку. Залишилась у полі картопля і дрібна городина, але це все могло ще чекати.
Із закінченням возовиці закінчилась і відпустка Миколи на, і знов він вирушає уранці до лісу, але вже з іншими настроями. Тепер уже ніхто не чекає його в лісі, і він не сподівається нікого там застати. Про Оксану нічого не чув, додому до неї заходити боявся, знаючи ставлення до нього її матері. Обіцянку Оксани прийти ще раз він беріг у серці, вірячи, що з її приходом щось зміниться на краще, що вона знов принесе йому щастя і радість. Проте вона не йшла.
Минав серпень, а спека стояла, як і на початку літа. Оранка на зяб йшла важко, земля висохла, стверділа, аж потріскалася, за день виорювали мало, коні швидко стомлювались. Орав Дмитро з Євгеном двома плугами. Дмитро налагоджував їх собі і Євгенові, і вони вдвох ходили за ними. Щодня за столом ішли розмови про спеку. Дід журився, що загине картопля, якщо не піде дощ, бабуня потішала, що дощ мусить бути.
— Як-то так, щоб дощу не було? — говорила вона переконано.— Бог не має за що нас карати.— Це був аргумент незаперечний.
У баби були своєрідні взаємини з богом. У важкі хвилини вона зверталась до бога, як до доброго пана, і просила в нього дощу або здоров'я для когось із дітей; якось так бувало, що все оберталось на краще, і бабуня вірила, що бог допоміг. І тут вона була певна, що бог допоможе.
Була неділя, і вже зранку пекло немилосердно. Микола встав пізно (у неділю він дозволяв собі довше поспати) і лінивою ходою приплентався з будки до хати: не хотілось ні їсти, ні пити. Подумав було піти в ліс, посидіти, почекати, може, прийде Оксана, але не пішов, бо серце підказувало, що сьогодні вона не прийде, хіба що ввечері, а до вечора ще далеко.
Микола сів біля вікна і задивився в садочок. Там було всього три клумби, розставлені в формі трикутника: в одному куті, ближчому до хати, була більша клумба, а в двох інших, ближче до штахет, обсаджених суцільною стіною бузку, піднімались над землею дві менші, овальної форми. В центрі їх росли великі кущі флоксів, займаючи майже всю їхню поверхню, на середній росло деревце туї. Інших кущів і квітів у садочку не було, бо їх винищували рік у рік маси курчат, які виводилися часто без волі і клопотів господині. Виходило це так: зникала курка. Баба думала, що курку украв лис, і забувала про неї, а через три тижні вона з'являлась з цілим табунцем курчат, яких висиджувала невідомо де і невідомо чим і як годуючись. Від такої героїчної квочки, що перебувала на власних харчах, залишалось, звичайно, одне пір'я, і її вітром носило, але бабуня зразу ставила її на посилене харчування, і курка оживала.