Роздумуючи над цим, він все більше переконувався, що велика правда криється в цій мудрості народній і як близько людині до цих двох страшних становищ. Михайло говорив про близькість революції. Що принесе революція його народові і йому особисто? Якими віхами буде позначене його життя?
Проїжджаючи повз місце, де того пам'ятного вечора бились за самку сернюки, він пригадав ту сцену, ту місячну чудову ніч, а потім щасливу зустріч вдома.
"Чи буде в мене коли сім'я? Чи буде в мене жінка, ласкава, добра, як моя мати?"
Серед таких мрій Микола заїхав у двір. На ґанок вибігла майже вся родина, радісно вітаючи його. Боялись, щоб із ним що лихе не трапилось.
19
Зима затягалась. Минуло десять днів березня, а тепла все ще не було. Сонце наче прогнівалось на землю. Вигляне зранку, гляне на неї, окопами та вирвами від снарядів, мов віспою, вкриту, і заховається за хмари, заслонить золоте обличчя від людського божевілля — війни. Від коротких поглядів сонця дерева в лісах плакали — в них починався весняний рух соків, довкола стовбурів сніг розтавав і утворювались водяні кільця, а на галузках дерев дзвонили ковалики, перекликаючись з синицями.
— Тінь, тінь, тінь-тінь-тінь...— чути було в лісі, і серце билося сильніше, почуваючи близьке народження чогось великого, могутнього, багатогранного.
Микола любив час провесни, любив сині тіні на снігу, любив лійки довкола дерев, капіж весняний, любив крики гороб'ячі, чорні таловини на пагорбках і рожеві хмарини на небі, любив лісових пташок — коваликів, що молоточками, захованими в крихітних горлечках, будили весну.
Зітхали до весни люди по селах, бо холодно було і голодно в хатах.
— Коли б швидше весна, щоб можна хоч кропиву варити та їсти,— говорили баби.— Ех, коли б швидше!..
У лісі з'являлось тепер щодня щораз більше людей за хмизом. їх находило іноді так багато, що Микола не знав, що й робити. Смяловський наказував гнати з лісу бідноту, але Микола не мав сили не те що гнати, а дивитись на ті жовті виснажені обличчя селянок-матерів, що заради рятування родин від холоду і голоду несли на своїх слабких плечах важкі в'язанки хмизу за шість-сім кілометрів із лісу. Смяловський сердився, але ніяких радикальних заходів не вживав, інстинктивно боячись того, чого боялись у той час і такі, як він, і більші і менші пани,— гніву народного. У селах це вже був не гнів, а розпач; люди, доведені до відчаю, готові були на все. Настав момент, коли не діють більше стримуючі центри, коли зникає страх перед карою, навіть карою смерті.
Десь у кінці першої половини березня Змійовський, вернувши з міста, приніс сенсаційну вістку, що в Росії вибухнула революція.
— Царя вже нема, скинули,— говорив Змійовський.— Замість царя якесь беременне правительство,— сказав він, перекрутивши слово "временне". На це слово ніхто не звернув уваги, бо людей цікавило тільки одне: коли війна скінчиться.
— Про війну не чути, щоб кінчилась,— оповідав Змійовський.— Але в місті радість, солдати ходять веселі, кажуть, що вже офіцерів не слухають, не коряться їм.
— Тоді це кінець війни,— вирішив батько.— Треба дати знати Смяловському,— сказав він.— Побачимо його обличчя, почуємо, що він скаже, а ще краще — попросити його сюди.
Смяловський рідко заходив до Яворенків. Він, може, й заходив би, та його не просили. Дід не терпів його самохвальства, чванства та й взагалі не переносив його органічно, але зараз йому кортіло побачити, яке враження справить на цього пана звістка про революцію.
Смяловський скоро прийшов. Страшна для нього новина зразу його якось приголомшила. Він вилупив очі, і спідня губа почала дрижати.
— І царя нема? — спитав він по деякім часі. Не дочекавшись відповіді, сказав: — Для Росії це трагедія. До республіки вона не доросла.
На цю репліку знов ніхто не відповів, але пан Смяловський і не чекав, видно, нічиїх відповідей.
— Що ж буде з Австрією? — промовив він раптом.
— Буде те саме, що з Росією,— сказав Микола.
Пан ніяк не реагував на слова хлопця. Він, здавалось, і не чув їх. Йому, панові, і не личило рахуватись із словами свого підлеглого.
— Біда, що ми тут сидимо, мов борсуки в норі, і нічого не знаємо, що в світі діється,— промовив він, звертаючись до всіх.— Змійовському ми не зобов'язані вірити на слово. Може, ще взагалі нічого нема, а ми тут раду радимо. Ні газет, ні журналів. Три роки я не мав газети в руках,— сказав він після хвилинної мовчанки.— Польських газет нема, російських я не розумію та й не вірю їм, та й що мене обходить, що там, у Петербурзі, діється? Мене він не цікавить.
— Одначе вістка про революцію вас зацікавила,— сказав Микола.
— Зацікавила, бо революція означає кінець війни. Побачите, що через місяць Австрія буде тут. Тепер російське військо не військо.
— А коли революція і в Австрії, що тоді? — спитав Микола.
Смяловський задумався.
— Поїхали б ви до Тернополя та чогось довідались,— звернувся він до Миколи.— Газету б якусь привезли, хоч і російську. Ви ж читаєте?
— Якщо дозволяєте, я завтра поїду,—сказав Микола.
— їдьте.
Микола глянув на матір. Вона скривилась. В її очах засвітився страх за сина, але вона не сказала нічого, бо знала, що протести її не поможуть. У світі діялося щось нечуване, велике, повз яке пройти ні старому, ні молодому було неможливо.
Поїзди до Тернополя ходили нерегулярно, проте Миколі пощастило за ніч доїхати до цього губернського тоді міста, до якого нормально їхалося дві години.
Проминувши розбитий снарядами, зруйнований вокзал, який так полюбився Миколі в гімназійні роки, він вийшов на широку привокзальну площу. Тут стояли гуртками, по два, по три, снували поодинці взад і вперед солдати, матроси і цивільні люди: робітники, залізничники, селяни. Тільки офіцерів не видно було. Проходячи повз гуртки солдатів, Микола схоплював окремі фрази, що нічого не означали, найчастіше чулися слова "маніфест" і "вибори". Які мали бути вибори і що за маніфест, Микола не міг зрозуміти. Нарешті хтось крикнув: "На мітинг, товариші!" — і юрма солдатів подалась вулицею в місто.
На центральній вулиці, що колись звалась Панською і якою не дозволялось гуляти солдатам, зібрався мітинг. Поки Микола дійшов до місця, де він мав відбутися, народу зібралось уже стільки, що і слова оратора погано було чути. Оратор читав маніфест. Микола ловив окремі фрази.