Втомлений майже цілонічною ходьбою, він заснув над ранок важким мертвецьким сном.
Розбудив телефонний дзвінок. Глянув на годинника, була восьма година. Заточуючись, як п'яний, підійшов до апарата.
—> Як твої справи? — почулось на другому кінці проводу.— Чому не подзвонив учора?
Говорив Владик. Він, видно, також хвилювався, коли подзвонив так рано.
— Пізно вернувся і сам не знаю, чому не подзвонив,— щиро признався Микола.
— Ти задоволений із свого візиту? — почулось знову у трубці.
Микола зам'явся. Що було казати?
— Подібні візити не можуть належати до приємних,— сказав він тихо.—Зрештою, побачимось особисто, поговоримо.
— Коли зайдеш? — спитав Владик.
Микола відповів, що постарається зайти не гаючись, після чого поклав трубку на місце.
Цілонічні роздуми не дали бажаного заспокоєння. Він знав, що і Владик не знайде поради. Може, звернутись до ЦК партії,— стрельнула думка.— А з якої речі? Тому тільки, що він має сумніви, чи йому вірять, що чесний і непричетний до ворожих антидержавних організацій? Це все не те. Але щось треба робити, треба рятувати своє ім'я і честь за всяку ціну. Вирішив піти в письменницьку партійну організацію, поговорити про ситуацію, яка склалась навколо нього. Йому здавалось, що вже весь світ знає, що його викликали до слідчого. Йому здавалось, що деякі товариші-письменники вже цураються його і зневажають.
З такими думками і важким серцем увійшов у кабінет секретаря партійної організації, але й там не знайшов заспокоєння.
Секретар прийняв його дуже прихильно, поспівчував, сказав, що вірить йому, безперечно, але сам не компетентний вирішувати подібні питання, та й питання конкретного, власне, нема, бо це тільки здогад, що йому не вірять, нічого більше.
Микола вийшов на поріг і став мов на роздоріжжі. Куди йти? І йому чомусь видалось, що перед ним нема більше доріг, що всі вони закриті важкими шлагбаумами. Але це тривало одну мить, він відігнав від себе геть занепадницьку думку. Всі ці страхи — продукт хворобливої фантазії, це розхитані нерви, ось що це таке,— заспокоював він себе. "Я ж не одинокий,— говорив сам з собою,—у мене чудесна наречена, моя вірна Тася, у мене друзі: Владик, Іван, Хома, Михайло. Ці мені, безумовно, вірять і в потребі заступляться за мене". Від цієї думки роз'яснилось в його душі. Так буває в природі, коли після довготривалих дощів вигляне сонце. Тоді враз всіма барвами заграє, засміється день.
8
Минали сірі осінні дні і тривожні ночі. Микола зовсім розучився спати. Він спішно закінчував роман, щоб якомога швидше здати рукопис до видавництва. Працював днями і засиджувався до пізньої ночі. Харчувався абиде. Снідав у кафе, частіше готував чай на примусі. Обідав теж де попало, звичайно сам, іноді з Тасею. Зустрічався з нею все рідше. Через непевність становища запис у загсі відкладено на невизначений час. Микола запевняв, що скоро все направиться, з'ясується його становище і тоді все буде гаразд.
Одного разу несподівано прийшов Іван Дума, щоб попрощатись.
— Чому попрощатись? Куди ти? — злякався Микола.
Іван сказав, що їде до Севастополя на постійну роботу. А на питання, чому так далеко, відповів, що йому потрібний кримський клімат, так радять лікарі, а по-друге...
— Хочу подалі від Харкова. Ти мене розумієш? Микола прекрасно розумів, що Іванові у Харкові
важко.
— Добре, що їдеш звідси, Івасю,— сказав він.— Треба б, може, і мені виїхати кудись подалі. Тепер ще важче мені буде без тебе.
— З дому пишуть? — спитав Іван, щоб відвести від нього сумні думки.
— Давно не було листа,— відповів сумно Микола.— В останньому листі між рядками можна було читати, що скрутно їм живеться.
Товариші помовчали.
— Довго ти ще сидітимеш один, як пустельник? — спитав Іван.
Микола стрепенувся від несподіваного питання.
— Не знаю,— сказав.
— Як то не знаєш? Чи що трапилось? — злякався товариш. Він все ще пам'ятав власне одруження.
— Ні, не те, що ти думаєш,— сказав Микола.—
З того боку все в порядку. Треба ще дещо підготовити, роман закінчити...
Миколі не хотілось говорити про свої сумніви і страхи. У товариша свої клопоти, навіщо додавати зайвих.
— Скоро одружусь,— сказав роблено просто.
— Тягнути нічого, коли все вирішили,— порадив Іван.— Дай знати, коли це буде, хай хоч поздоровчу телеграму пришлю, коли сам не зможу приїхати.
— Добре, дам знати,— сказав Микола, проте не зовсім вірив, що це збудеться.
— Ну, бувай здоровий, я їду,— промовив встаючи Іван.— Квиток у кишені. З місця напишу.
Друзі обнялись на прощання і вийшли.
* * *
У місяці жовтні на Україні бувають іноді дуже гарні, теплі дні. Сонечко тоді таке ласкаве і наче трішки винувате, що вже не може так гріти, як улітку. Повітря тоді таке чисте, прозоре, і голос далеко чути...
В один із таких чарівних днів Микола довго блукав по парку, немов прощаючись з ним перед його довгою зимовою сплячкою. У парку було безлюдно і зовсім тихо. Гомін міста сюди майже не долітав, пташки не щебетали, бо давно вже відлетіли у вирій. Тож чути було і тихий шелест листя, що падало з дерев додолу. Дерева швидко скидали з себе дорогі осінні шати. За кожним, навіть легеньким подихом вітру летіли, мов рої метеликів, жовті листочки беріз, тополь, кленів. Каштани давно вже поскидали свої великі багатопалі листки. Не скинула ще всього свого бурого листу липа, і дуб не хотів розставатись із своїм поріділим кучерявим чубом, хоч його вже не раз цієї осені білили ранкові морози. Трава всюди пожовкла, повигорала за літо, купки стрижених кущів тут і там, вздовж паркових доріжок, мов їжаки, повиставляли свої безлисті колючі спини, готові поколоти кожного, хто доторкнеться.
Набродившись до втоми, Микола сів на лавочку відпочити. Вже кілька днів він не може ні працювати, ні навіть сидіти вдома. Його дратують телефонні дзвінки, дрібні відвідувачі, двірничка, навіть поштар, якого завжди з нетерпінням чекав. Він уже кілька днів гуляє або сидить у міській бібліотеці, де так тихо, пересиджує довго в ресторанах чи кафе, де снідає і обідає, а сьогодні вирішив скористатися з погоди і пройтись до парку. Йому хотілось на самоті обдумати, що робити. Сьогодні після шкільних занять Тася мала зайти до нього додому, щоб остаточно домовитись, чи розписуватись тридцятого, як було вирішено.