Франка була захоплена: для неї картопля в салі була нечуваною розкішшю. Микола намагався переконати
З В. Гжацький, т, 2
65
оповідачку, що і в Росії не рай на землі. Що під час по-сух вигибали цілі села на Поволжі, що голод був частим гостем у селянських і робітничих хатах.
— Тут солдати живуть сьогоднішнім днем,— говорив він. — Може, де вкрали сала та й варять у ньому картоплю. Удома, будьте певні, так не варили б.
Проте він не був певний, що переконав жінку.
Микола вів тепер багато подібних розмов. З того часу, як став помічником лісничого, люди збирали хмиз вільно. Він довів Смяловському, що очистка лісу від хмизу необхідна, що в хмизі заводяться паразити і грибки, які шкодять лісові, Микола часто читав тепер і спеціальну літературу і почував себе щораз більш впевнено у лісових справах. Пан Смяловський почав прислухатись до порад молодого лісовода. Можливо, що були й інші важливі причини того, що Смяловський дозволив людям збирати хмиз безплатно.
Найбільш сенсаційних вісток приносила на лісни-чівку Антошка — дружина Федя Мандрика, у домі якої майже завжди зупинялися солдати.
Антошка за своїх дівочих літ служила наймичкою у Миколиного діда. Це було давно, коли ще Микола був дуже маленьким хлопчиком. Федь від непам'ятних часів працював у діда поденно. Він орав, сіяв, молотив. Тут, у діда, ця пара молодих тоді людей познайомилась, а потім подружилась. Дід справив їм весілля, дав у придане ялівку, і молодята пішли в село на своє господарство, що складалось із старої хати, вкритої соломою, і маленького города. Землі у них не було, коли не рахувати півморга кам'янистого перелогу, і з самого початку подружнього життя довелось їм знову йти на поденщину. Федь працював ще в каменоломні каменярем, але робота була там рідко. Антошка — могутня жінка: кремезна, повногруда, круглолиця, темноока, мала товсті ноги і великі чоловічі руки. Федь же був худий, невеличкий, рябуватий, непоказний, завжди квапливий, завдяки чому мав прізвисько "підвіяний". Село дає іноді дуже влучні назви! Федь і Антошка були бездітні, а це дало привід для нового прізвиська для Федя, а саме: "нутряк". Казали, що Антошка зраджує Федя. Такі розмови пішли, головним чином, з того часу, як з'явилися в селі солдати і повадились до Федя на квартиру. Можливо, людей завидки брали, що бідняки з того часу стали краще жити, принаймні не голодували. Чутки
про те, що Антошка приймає солдатів, і про більш інтимні справи доходили до лісничівки. Тут сприймались ці чутки гумористично.
Якось Антошка принесла вістку, що москалі будуть панську землю ділити.
— Чи можливо, щоб так було? — питала вона. Микола відповів, що не чув про таке. Зрештою, сидячи в лісі, і не міг чути нічого.
— Хто вам таке казав?
— Солдат казав. Розповідав у нас у хаті, — пояснила Антошка.— І Федь чув.
— Як же це було, якими словами він про це говорив? — допитувався Микола. Вістка була цікава.
— Цього солдата ми знаємо,— почала поволі Антошка,— Служить він в обозі. Ким він там, не знаю, але до нас часто заходить і з нами добре живе, в згоді. Сів він оце вчора на лаві, закурив тої махорки, що від неї аж очі на лоба лізуть, і ні з цього ні з того каже: "Бідно живете". А в нас ви були і знаєте, що за достатки: старе ліжко, ще моєї небіжки мами, скрипучий стіл, обдерта порожня скриня, під стінами лава, та й усё. Підлоги нема, долівка, а від неї — сирість, а з сирості раматус *, Як ніч прийде, то крутить ноги і руки, що заснути не можеш, як би не натрудився за день. Мій на тоту мову солдатову каже: "Звідки, мовляв, багатству взятись, з отих рук, що все життя на чужих токах хліб ціпом молотять або чужим плугом чужу ниву орють?" — "Своєї земельки нема?" — питає солдат. А вже він не молодий, як то бувають жартівники, не якийсь вітрогон, а людина літня і бувалий, на японській війні був і багато світу бачив.
Чоловік мій відповідає, що маємо, каже, півморга кам'янистої, на якій нічого не родить, бо угноїти нічим, своєї худоби нема, та й обробити її нема чим. І плуг, і коні треба брати під відробок, а береш їх від багача тоді, як він своє обробив. От тут і будь мудрий. Так мій йому каже. А солдат щось подумав та й питає: "Про дев'ятсот п'ятий рік чули?" Так, ні з цього ні з того. Мій знизав плечима: "А не чули,— каже, — ні".— "Колись почуєте,— сказав солдат.— Тепер незручно про це. Раз ви про той рік нічого не знаєте, то й гово-
1 Раматус — ревматизм (перекручене слово).
З*
67
рити вам поки що нема чого. Одно вам скажу,— це він так — одно — каже,— вам скажу, але тримайте язик за зубами, як тільки війна скінчиться, коли б вона не скінчилась, чи через рік, чи через два, буде те, що було після японської війни. Але тоді буде щось більше, ніж у 1905 році. Тоді будуть ділити землю. Розумієте?" — "Як не зрозуміти,— каже мій.— Панську землю поділити не штука".— "Мало ви зрозуміли,— говорить до мого солдат, ніби аж з серцем.— Але нічого,— каже,— чекайте терпеливо кінця війни, а тоді вже згадаєте".
— Цікаво,— сказав задумливо Микола.— Де б того солдата побачити? — спитав по хвилині.
— У нас,— з готовністю сказала Антошка.— Приходьте, коли хочете. Як не буде його на той час удома, ми покличемо. Як ви скажете, чи могло б таке бути? — питала Антошка.— А що воно було після тої війни російсько-японської, ви не знаєте?
— Революція була.
,— А як із землею? Чи може таке бути, щоб її поділили? Панську і багатську землю поділити поміж бідних, що не мають де курку випустити?
— Думаю, що може,— відповів, подумавши, Микола.— Але коли це буде, хто зна...
На цьому. розмову було закінчено. Микола попередив Антошку, щоб ні вона, ні її чоловік нікому про це не говорили, бо могли б підвести солдата. Самому ж ця мова глибоко запала в душу. Відповіді на питання Антошки не міг знайти. Замало знань він виніс із гімназії. Треба було знати більше, читати більше, а потрібної літератури не було.
"Що, якби піти до солдата, поговорити з ним? — подумав Микола, але зразу ж і відігнав від себе цю думку.— Солдат може подумати, що я вивідую. Ні, з цього нічого не вийде".
Того вечора повернувся Микола додому сумний, невеселий. На питання, що з ним, сказав, що погано себе почуває, чим перелякав батьків. Почалось, як завжди в таких випадках, мацання голови, міряння температури, одначе температура була нормальною, і це внесло заспокоєння в родину, але не в душу Миколи. Він не розповів, які питання його мучили, бо перелякав би батьків, особливо діда. Це були проблеми революційного характеру, а революції в хаті боялись, не уявляючи, що значить оте страшне слово. В Австрії за життя діда