Микола тепер не мав сумніву, хто такий Нечай. Це такий же вербувальник, як і той, про кого зараз розповів шахтар.
"Значить, я гірший від цього простого робітника, значить, я гірший патріот... Але чому я гірший, чому?.."
20 В4 ГЖИЦЬКЙЙ, тл 2
1609
Микола почав шукати причин в джерелах свого виховання, в оточенні з малих літ, в школі, що навчала страху божого і покори, в усіх тих учителях, що тремтіли за свої посади, в тих попах-катехетах, що угнітали найменший прояв свіжої думки. Все це, безперечно, мало вплив на його розвиток, але ж... десятирічне перебування на Радянській Україні могло переродити його докорінно! Могло і переродило, проте залишки у формі тої довірливості, яка не раз йому шкодила, таки є, таки ще не зжиті до краю.
Господарі і їх зять здивовано дивляться, як змінився на обличчі гість.
— Що з вами? — питає стурбована господиня.-— На вас лиця нема.
Микола каже, що погано себе почуває. Мабуть, випив зайве, і зараз голова крутиться, і серце наче зупиняється. Він просить пробачення, що стурбував їх.
— Це зараз пройде,— каже він заспокійливо. І справді, блідість проходить. Він бере себе в руки і приходить до норми.— От і все гаразд,— каже він спокійно.
Але недавньої радості вже нема. Микола вважає, що зараз треба вставати і йти, про це він і каже господарям. Вони знов турбуються, просять ще посидіти.
— Ні, я таки піду,— каже він, примушуючи себе говорити спокійно.
— Куди ж ви підете? — бідкається господиня.— Вам же важко.
— Ні,— заспокоює Микола.— У мене вже все в порядку. Піду.
Він встає, дякує за сердечний прийом і починає прощатись.
— До виступу ще далеко, посиділи б, хміль би вийшов,— каже шахтар.
Микола не дає себе переконати.
— Виступати не буду,— каже Микола.— Для виступу сьогодні не надаюсь. Зараз піду до міста. Товаришів застану ще в готелі, попрошу, щоб виступали за мене.
Тієї ж ночі Микола виїхав до Харкова, а вранці вже сидів перед слідчим Державного політичного управління. Він розповів усю історію, яка трапилась з ним, розказав про свої душевні тривоги і, нарешті, про поїздку в Донбас, де він довідався про конкретних шкідників на шахтах і вирішив попередити органи безпеки про відвідини підозрілої людини, на прізвище Нечай.
Слідчий уважно вислухав сповідь Миколи, потім вийняв лист паперу і почав писати.
— Добре, що ви зайшли,— промовив, допитливо дивлячись Миколі в очі.— Але чому так пізно? З того часу, як побував у вас той гість, минуло більше двох місяців. Чому я зараз повинен вам вірити, що ви не мали зв'язку з тим чоловіком? Яка гарантія, що він не завербував вас, як той вербувальник у шахтарському селищі, про якого ви розповіли?
Сльози стали на очах Миколи.
— Як ви можете таке говорити, товаришу слідчий! — заволав він.
— Я слідчий, я мушу так думати і так говорити. Доведіть, що це неправда, що цього не було.
Микола зрозумів, що справді він не має ніяких доказів. Адже розмова з Нечаєм велась віч-на-віч. Він почув раптом, як кров ударила в голову і слова застрягли в горлі.
— Спитайте Нечая,— видавив з себе нарешті, — я не знаю, хто він, але коли в нього є хоч дрібка елементарної порядності, то він скаже, про що була мова.
Слідчий нервово запалив цигарку.
— Свята простота,— сказав він, затягаючись димом.— І ви думаєте, що мені вистачило б того, що сказав би свідок, властиво і не свідок, а обвинувачений. Ні, це не влаштувало б. Але навіть коли б і влаштувало, ми не могли б наразі його спитати, бо він уже втік із Харкова. Ви допомогли йому втекти.
— Я? — зробив великі очі Микола.— Тоді садіть мене, я винен, я у всьому винен,— заговорив він швидко й нервово.
Слідчий постукав олівцем об стіл.
— Перестаньте, не малодушничайте, ви ж мужчина!
Микола швидко оговтався.
— Пробачте, справді, змалодушничав, бо дуже боляче стало.
— Отже, так,— продовжувад слідчий.— Нечая ми знайдемо, нікуди він не дінеться. Хоч, напевне, це не його справжнє прізвище. Ви ідіть додому, спокійно працюйте. Це вам буде урок, як треба бути ПилЬНиМ. Ворог не дрімає, не спіть і ви. До побачення.
Він простягнув Миколі руку.
— Ви мені повірили? — спитав Микола, прощаючись.
— Коли б не повірив, я вас не відпустив би. Над чим зараз працюєте?
Микола сказав, що працює над романом, у якому буде виведений тип на зразок Нечая.
— Пишіть спокійно.
Микола вийшов від слідчого успокоєний і легкий, неначе з нього скинуто важкий тягар. Йому захотілось до людей, поговорити, поділитись своєю радістю.
Він сів в екіпаж, що якраз проїжджав без пасажира, і велів їхати на Степовий провулок, до найближчих Друзів.
Владик нездужав і був удома. Надя клопоталась біля хворого.
— Добре, що прийшли,— сказала вона, впускаючи його в їдальню,— Владик хандрить, хоч би ви його розважили.
— Все буде гаразд, — запевнив Микола, входячи в кімнату у веселому, піднятому настрої, що зразу впало в очі Наді і Владикові. Владик подумав навіть, що Микола напідпитку, чого досі ніколи з ним не бувало.
— Що з тобою? — спитав Владик, вітаючись.
— Ех, брате, що зі мною...
— Мабуть, освідчився Тасі? — здогадалась Надя.
— Що кому, а курці просо,— махнув рукою Владик. Надя образилась.
— Ти міг би свого настрою не показувати хоч при людях,— сказала різко.
Словесна перестрілка між подружжям трохи охолодила запал гостя, але це не завадило йому вже в більш спокійному тоні розповісти, де був і що робив.
— Значить, я мав рацію, що треба було зразу дати знати, куди слід,— промовив Владик,— 3 тобою милостиво обійшлись. Я не хотів тоді тебе лякати, бо бачив, що ти й без того був украй схвильований, але що ситуація була не з приємних, то це факт.
— Ой неприємна,— ствердив Микола.— Ну, уяви, як ти йому докажеш, що не винен, коли він не хоче вірити.
— Становище незавидне,— промовив Владик, ніби відповідаючи на своє внутрішнє питання.
Друзі замовкли. В хаті запанувала гнітюча тиша.
Щоб розрядити атмосферу, змінити важку тему чимсь зеселішим, Надя, може й невлучно, заговорила про Тасю.
— Я бачила її,— сказала,— і вона навіть не спитала про вас. Явно ображена,— додала тоном докору.
На Миколу слова жінки, здавалось, не зробили ніякого враження.
— Чого їй ображатись? — спитав по хвилиннім роздумі над її словами.— Я їй нічого не обіцяв і не освідчувався.