Ь7б нецікавий. Зої Іванівні доводилось іноді перед тим, як лікувати, обмивати тих дітей, промивати ті місця на тілі, де треба було ставити банки чи пластир. Поради, щоб дотримувались чистоти, часто були єдиним лікувальним засобом, бо медикаментів згодом не стало зовсім.
Наслухавшись за день стогонів у лікарні, Зоя Іванівна йшла додому, щоб слухати стогони і зітхання батька. І так це тягнулось з дня на день, місяцями.
Одного разу, вернувшись ввечері додому, застала батька мертвим. Того дня він і не скаржився на якесь особливе нездужання. Ідучи на роботу, вона залишила йому, як завжди, сніданок, якого він цього разу не рушив. Викликаний з району лікар констатував смерть від цілковитого виснаження. Довгочасне голодування до приїзду дочки не ьогло бути компенсоване навіть її ретельним доглядом.
Тепер Зоя Іванівна була зовсім самітна і вільна, бо й 'обов'язки доглядати батька від неї відпали. Вона помишляла покинути нудну амбулаторію і знов спробувати щастя в місті, але вісті про те, що місто голодує, і свідомість того, що війна ще триває, стримували від крутого рішення. Проте кінець її мукам прийшов несподівано і якраз тоді, коли вона менше цього сподівалася.
Якось раз зайшли до неї в амбулаторію два незаможники і запросили до пораненого чоловіка. Був ним районний агроном, присланий з міста для нарізки землі біднішому селянству. І от, коли одного пізнього вечора вертався із сільради до хати бідняка, у якого стояв на квартирі, хтось із-за рогу хати вистрілив у нього, та не попав у груди, як цілив, а в руку. Рана була легка.
Зоя Іванівна швидко перев'язала її. Але тепер щодня треба було приходити на перев'язку в амбулаторію самому агрономові. І він приходив, спочатку неохоче, а потім із щораз більшою ревністю, а коли вже треба було вертатись в район, він освідчився Зої Іванівні і попросив її руки. Зоя Іванівна без особливих роздумів погодилась на шлюб. Під час його щоденних відвідин вона довідалась, що зовуть його Андрієм Михайловичем, що не жонатий, має 32 роки, був офіцером у царській армії, що білим не співчував і, хоч не був членом партії, Радянську владу сприйняв переконано. Почула, що навесні має переселитися в Харків, де йому вже обіцяно посаду бухгалтера в Наркомпроді, бо агрономом більше працювати не хоче, особливо після поранення.
19 В. ГжИЦЬіШЙ, Тг 2
577
Цих даних, а зокрема вістки про переселення в Харків, було досить для того, щоб охоче прийняти пропозицію.
Про те, чи подобаються наречені одне одному, не було й мови ні з його, ні з її боку. Це була угода двох людей жити разом.
Заручившись словом Зої Іванівни, Андрій Михайлович виїхав у район, а через місяць, як було умовлено, прибув за нареченою. Шлюб відбувся в селі, в домі Зої Іванівни, вінчання — в місцевій церкві. Андрій Михайлович вимагав, щоб церемонія відбулась якомога тихше. Свідками в церкві були родина учителя і кілька бабусь, постійних пацієнток Зої Іванівни.
Через тиждень по шлюбі молодожони переїхали в Харків у просторе, заздалегідь придбане помешкання. Життя потекло тихо, спокійно, неначе це подружжя жило разом не тижні, а цілі роки.
Андрій Михайлович був задоволений зі свого вибору, але Зоя Іванівна, хоч і вийшла заміж добровільно і зажила з чоловіком непогано, чомусь вважала його тимчасовим супутником, і це вбилось їй у голову, як якась idée fixe 1. Чому так? Вона, мабуть, не могла відповісти. Андрій Михайлович загалом був порядною людиною, не пиячив, не курив, натуру мав лагідну, покла-дисту. Але для неї цього було замало. Поза очі вона називала його неотесаним мужиком, хоч той мав середню освіту і, будучи офіцером царської армії, серед солдатів користувався пошаною як культурна, ввічлива людина. Проте Зоя Іванівна забрала собі в голову, що вона має знайти якусь знаменитість, людину незвичайну, нерядову, зовсім як чеховська "Попрьігунья".
Спершу по переїзді в Харків вагалась, чи поступити їй на роботу, чи залишатись на утриманні чоловіка. Вирішила, що на роботу поки не піде. Це був час непу, існувала чорна біржа, цінилось золото, а вона продала свою хату-пустку в селі за золоті гроші і пустила їх в біржову гру. Не маючи загалом комерційного глузду, вона була б втратила все, що мала, коли б хотіла займатись подібними ділами сама. У ті часи на базарах, на біржах аж кишіло від злодіїв. Видерти в жінки з рук гроші чи повний кошик з продуктами, вирізати спину з каракулевого манто — це були звичайні події, до яких всі звикли.
Тоді й підвернувся в компаньйони Зої Іванівні Віктор Кваша.
Андрій Михайлович і не підозрював, що має такого близького приятеля дому.
Які саме наміри мав щодо Зої Іванівни Віктор — не важко здогадатись. Йому було просто вигідно перебувати в такій ролі, але Зоя Іванівна думала інакше. Вона щораз задавала собі питання: чи це вже не той королевич, що їй снився в гарячкових снах?
Зоя Іванівна втратила надію мати дітей. Для цього було досить доказів в її житті. Але про це вона не говорила, а чоловіка потішала, що поправиться після довготривалої голодовки, і тоді все буде гаразд.
Андрій Михайлович спочатку вірив їй, але, бачачи, що вона поправляється, а дітей нема, робив їй гострі докори. Часто виникали сварки в супроводі плачів та істерики.
Невідомо, чим би закінчилась вся ця історія, коли б не зустріч Зої Іванівни з Миколою. Побачивши його на зборах, упевнилась, що він і є героєм її мрій, і тут же почала штурмувати нову фортецю, але безуспішно. І знов пішли шукання, що довели її до брами церкви.
Українська автокефальна церква на деякий час зайняла її. Не тому, що вона була українська, і не тому, що автокефальна, а тому, що це було щось нове, що в цій церкві вона знайшла заняття, не підозріваючи навіть, що стає знаряддям ворожих замирлів її керівників, які поховались під куполами церкви і вкрились парчевими ризами.
її, Зою Іванівну, церква не втаємничувала наразі у свої справи. Робота велась добре законспіровано. Навіть своєму зв'язковому, Нечаєві, було доручено самому познайомитись з нею і вивчити, наскільки вона здатна до такої роботи. Зараз він з нею уже над морем з доручення керівництва. Церква має гроші, їй не важко послати свого агента за об'єктом, якого досліджує і вивчає, адже на лоні природи, в певних умовах примітивна людина відкривається, вилазить, як слимак із мушлі, тим більше жінка закохана. Йому було доручено закохати в себе і вдавати закоханого. Чи вдалось це йому?..