Зараз, на щастя, ніхто йому не заважав, і він поринув у думи. Перед ним лежала ще ціла купа нерозкри-тих листів, але читати їх не хотілось. Почерк Зої Іванівни на двох конвертах видався йому таким нахабним і крикливим, як сама їх авторка. Він їх навіть не відкривав.
12
Одного літнього дня двірничка принесла з міста сенсаційну новину.
— В місті як виметено,— почала вона своє схвильоване оповідання.— Всі ті "ларки", "церобкоопи", що їх понабудовували під час непу, зараз зовсім пусті. На вітринах порожні пляшки з-під боржому, кофе "Здоров'я" і сірники, а всередині по прилавках пацюки бігають.
— В чому ж справа? — спитав Микола.
— Не перебивайте,— підняла руку жінка.
Вона вже коли мала про щось говорити, то втрачала почуття міри і говорила до самозабуття, так забуває все на світі глухар під час токування.
— Ви слухайте! Пасаж знаєте, пасаж, де була така маса ювелірних магазинів з золотими і срібними речами?.. Боже! Чого там тільки не було! Так увесь той пасаж опечатаний, на вході і виході стоять збройні пости, а всі ці багатства якісь військові вивозять критими машинами під сильним конвоєм у банк.
— Що за причина? — спитав Микола, коли жінка перестала говорити.
— Знаю.
— В чому ж справа?
— Ліквідація непу. Микола відставив набік ручку.
— От що!
"Це цілком логічно,— думав він,— раз на селі йде повна колективізація і знищення куркульства як класу, то ясно, що і в місті треба покінчити з тими розжирілими непманами, які за короткий час нажили величезні багатства".
Микола пригадує 1920 рік і Опродкомгуб, в якому працювала його Сашенька.
Ця установа займала величезний пасаж і заповнювала його вщерть.
З народженням непу пасаж зайнято під крамниці, а Опродкомгуб без жалю виселено.
День і ніч протягом місяця працювали там теслярі, столяри, штукатури, альфрейники і інші робітники. Вони відновлювали і заново виготовляли зруйновані під час війни і спалені в залізних пічках дерев'яні речі — прилавки, полиці, двері. І от одного дня в ті крамниці почали завозити крам, невиданий протягом довгих років війни і розрухи. Немов за помахом чародійної палички, пусті крамниці заповнювались дорогими тканинами, готовим одягом, взуттям, склом, порцеляною і, нарешті, срібними і золотими речами. Звідки все це бралось, де переховувалось, важко було навіть уявити. Торгуючі ділки на очах багатіли, обростали жиром, гуляли, веселились, хоч немала частина населення ще пухла з голоду.
І ось, нарешті, настав рік великого перелому, і тій розпусті прийшов кінець. Скінчився неп, зникли непма-ни. Але разом з ними зникли з обігу і всі товари, весь крам.
Це було, звичайно, тимчасове явище, не зрозуміле для рядового обивателя, в тому числі і для двірнички.
— Все буде гаразд, дорога моя помічнице,— заспокоював Микола стару жінку.— Будуть знов повні краму "церобкоопи" і "ларки". Як ви думаєте, непміни могли, а держава не зможе? Смішно так думати. Знайдуться у нас люди свої, чесні, що піднімуть державну торгівлю. Все буде у нас.
— Тепер бозна-що на селі робиться,— не здавалася стара жінка.— Як дядько хліба не дасть, то й держава не поможе.
Микола усміхнувся.
— От куди ви забрели, тітонько. Хто тільки вас такого навчив! Що значить "дядько не дасть"? Що ж, він сам буде їсти свій урожай чи до Америки повезе продавати?
Двірничка міркувала щось мовчки.
— Ви чули про колгоспи? — спитав Микола.
— Чула. Добра з них не буде. Недавно приїжджала невістка з села, то говорила.
— Що добра не буде?
— Атож.
— Буде, голубко, буде добро. На селах люди об'єднуються в колективи, держава дасть машини, трактори, землицю почнуть обробляти машинами, збільшиться урожай.
— Не буде коней, не буде гною, а де, вибачте, г..но, там і зерно,— стояла на своєму жінка.
— Вперті ви, тітонько,— сказав Микола, якого почала вже дратувати стара.— Коней ніхто нищити не буде, коні будуть самі по собі, а машини самі по собі. Але й без коней обійтись зможемо, побільше корівок, і буде м'ясо, буде молоко, буде гній.
Проте баба не давала себе переконати і відійшла нарікаючи.
Микола дивувався: як уперто живуть у людях забобони, заскорузлі традиції. Недарма є приказка: чим горщик накипів, тим і смердить.
"Як важко працювати зараз на селах,— думав Микола,— там таких, як двірничка, немало".
Він згадав Івана Думу і Владика, що проводили колективізацію в селі.
"Вони творять історію,— думав Микола.— Історію, яка не забудеться в віках. Такі, як Іван Дума, Владик, мов каменярі, кладуть камінні брили під фундамент комунізму".
Тут тільки він зрозумів, що є різниця між ним, безпартійним більшовиком, яким він себе вважав, і членом Комуністичної партії.
* * *
Після розриву з Миколою Зоя Іванівна помирилась із своїм чоловіком. Він "переконався", що вона невинна, і пробачив їй поведінку і ходження в гості до холостяка, а вона обіцяла йому, що забуде його неподобства, якщо він негайно справить їй усі речі, які знищив у приступі свого дурного гніву.
Велика сила звички! Андрій Михайлович позичив гроші у лихваря Віктора Кваші і таки купив ті речі жінці. Тепер Віктор сміливо заходив до дому Андрія Михайловича, бо ж він зробив йому добродійство, врятував домашній спокій.,
Зоя Іванівна, видимо, примирилась з таким станом речей, хоч у душі чула образу і жаль до Миколи. З невдачею важко примиритись.
Одного разу Віктор приніс їй вістку, що в Миколаївському соборі з'явився новий епіскоп.
— Красень, яких мало, чарує жінок англійським пробором на голові і чорною іспанською борідкою. Жінки шаліють за ним, — розписував Кваша і хихикав.— Не моляться богу, а на нього моляться, їй-право.
Зоя Іванівна слухала уважно. Вона не належала до побожних і не ходила до церкви, хоч би з самого лінивства, бо останнім часом розлінилась до краю. Але те, про що говорив Кваша, було нове і для неї цікаве.
— Звідкіля він узявся? — спитала роблено байдужим голосом.
— З Києва приїхав, і не сам, привіз із собою протодиякона з могутнім, чудовим басом. Кажуть, що цей протодиякон співав раніш у якійсь опері, звідки його вигнали за пиятику. Але голос чудовий.
— А як хор? — спитала Зоя Іванівна.
— І говорити нічого. Хор виключний,— торохкотів захоплено Кваша.— Такого, мабуть, на всій Україні нд знайти.