Хатина стареньких господарів ділилась на дві нерівні частини. В лівій від входу, більшій "половині", що складалась з кімнати і кухні, мешкали самі господарі, права ж, менша, мала всього невеличку кімнатку, в якій до заміжжя мешкала їхня доня Вірочка. Зараз ця кімната пустувала/ і старі з радістю здали її "доброму чоловікові", як їм відрекомендував Миколу їх зять, Арсен Іванович.
Вселившись у кімнатку, Микола зразу почув себе як удома, таким теплом і ласкою обдарували його господарі. Того ж вечора вони запросили його на свою половину на склянку чаю. Туди прийшов зять з дружиною, і Микола засидівся в гостях далеко за північ. Крім чаю, подано дуже смачну вечерю: вареники з картоплею, огірки власного засолу господині, а до того пляшку горілки. Микола з приємністю помітив,, що господар і його зять пили мало, і загалом видно було, що люди скромні, і ніяк це не в'язалось з існуючим уявленням про шахтарів як про людей пропащих, одчайдушних, п'яниць і хуліганів.
По вечері потекли цікаві оповідання тестя і зятя про давні часи і сучасне. Старий оповідав про те, як у 1898 році шахтарі за десяти з половиною годинний робочий день воювали і добились цього двотижневим страйком, як у 1905 році страйкували всі шахти, а в кінці року в грудні місяці за ініціативою більшовиків було створено Раду робітничих депутатів і як каральні загони розправлялись з робітниками.
Семен Родіонович знав історію свого міста і розповідав її хронологічно, рік за роком, від того часу, як ступив своїми ногами на його землю, аж до наших днів.
Микола вбирав у себе слова цікавого оповідача, а що головніше і дати записував у своїй нерозлучній записній книжечці. В його голові виростали цілі розділи майбутньої повісті.
Про найновіші часи так же цікаво, як і тесть, розповідав його зять.
Арсен Іванович був грамотною людиною і комуніс-том-пропагандистом. Йому пропоновано керівні посади на шахті, але він відпрошувався, переконуючи бюро партосередку і райком, що він потрібний саме під землею, в шахті, що саме там він принесе найбільше користі, подаючи приклад чесної самовідданої праці. З ним важко було не погодитись, і його залишили на улюбленій роботі.
Оповідання обох шахтарів, старого й молодого, Микола слухав з неослабним інтересом, але одно з них його буквально збентежило.
Заговорили про шкідництво. Тоді, в перші роки революції, ворогів її явних і прихованих було вдосталь. Після війни залишились недобитки, і вони, де могли, нишком, як нічні хижаки, виповзали з нір і кусали, кого вдавалось безкарно вкусити.
— Одного разу нам дали знати на поверхню, що в шахті здох кінь,— оповідав бригадир.— Причому найкращий кінь, старий шахтар, улюбленець усієї шахти. Зранку ще возив вагонетки, а надвечір раптом здох. Що було робити? Старого шахтного ветерана вивезли в кліті на-гора і закопали недалеко від терикона. Втрата була відчутна, нового коня не так легко привчити до праці під землею, та й коня такого під рукою не було.
Арсен Іванович запалив цигарку, затягнувся димом і повів далі своє оповідання.
— Не минає два дні, як і другий кінь гине. Тут мене взяла підозра,— наголосив оповідач на останнє слово.—Мені стукнуло в голову, що не своєю смертю погинули коні, а чиясь ворожа рука їх знищила. Розповів я про свій здогад в партбюро, і всі зі мною погодились. Викликали ми ветеринарного лікаря, зробили розтин трупів, бо і того першого ми викопали з землі, і вийшло, що обидва коні загинули від однакової отрути. Виникло питання: хто ж це зробив?
— Цікаво,— промовив Микола.
— Слухайте ж далі, — продовжував Левченко.— Що ворог є на шахті — було ясно, але де він, хто він? Помогло мені знайти ворога моє серце.
— Хто? — не дочув Микола.
— Моє серце, — повторив оповідач.
Микола глянув на нього і усміхнувся, але Левченко, хоч і помітив посмішку, не збентежився.
— Не смійтесь,— сказав він,— часом нутро підкаже вірніше, ніж найкращий друг. Почуєте, що було далі. Найнявся був до нас на роботу молодий дядько з Села. Тоді вербували селянську молодь на шахти. Йшли здебільшого комсомольці, але й інші. Між тими іншими прийшов дядько здоровий, високий, кремезний і чорний мов циган.
Микола весь обернувся в слух, Левченко продовжував:
— Ми таки зразу подумали, що циган. Але, розміркувавши, відкинули цей здогад, бо, мабуть, ні в одній шахті світу цигана не знайти. Прийшов цей чоловік під вигаданим ім'ям, без ніякої посвідки, але його прийняли, бо робітників треба було до зарізу. І от на того цигана впала моя підозра. Кілька днів ходив я як не свій: як бути далі? Доказів нема, можна образити людину, але не витримав і пішов до прокурора. Розповів, так і так. Прокурор став на мій бік, і цигана заарештували. І що ж виявилось? На слідстві признався, що куркуль, якого мали вивезти, але утік із села і так далі. Про те, що потруїв коней, не признався, але, гїісля того як його вивезли, подібних випадків на шахті не було.
— Прізвища того шкідника не пам'ятаєте? — спитав Микола, коли оповідач замовк.
— Як не пам'ятати. Пам'ятаю. Охрім Супрунович Гиря його справжнє прізвище,— сказав Арсен Іванович.
— Я був певний, що це він,— промовив схвильовано Микола.— Як тільки ви почали описувати його зовнішність, я подумав, що саме про нього буде мова.
Господарі здивовано глянули на гостя.
— Звідки ж ви його знаєте? — спитали майже разом.
Гість оповів історію знайомства з Гирею. Розмова затяглась далеко в ніч, а нікому не хотілось спати,
5
Наступного дня вранці новий шахтар першим прийшов на роботу. Поки прибули решта членів бригади, він уже встиг одягнутись у свою шахтарську робу, що зберігалась в окремій шафці, яку йому вчора по виході на-гора віддано в користування. Сидячи осторонь, придивлявся до нових товаришів, що прожогом убігали в роздягальню. З ними ж доведеться працювати в бригаді. Це була переважно молодь і здебільшого вихідці з села. По тому, як входили, як рухались, як скидали свій одяг і як його клали у шафки, можна було судити про характери і темпераменти майбутніх співпрацівників. Говорили між собою мало, дехто був ще заспаний, видно, тільки-но зіскочив з ліжка і, не вмивавшись, притьмом прибіг сюди. Одягались усі швидко, звично. На нього не звертали уваги, може, робили вигляд, що не цікавляться ним або і зовсім не помічають новачка. Як тільки пролунав гудок, у дверях з'явився бригадир Арсен Іванович. Він був уже в повному шахтарському костюмі і з лампочкою в руці. Привітався з бригадою і посміхнувся Миколі. Виходило, що він прийшов раніш від Миколи і вже встиг побувати в шахті і прийняти зміну від нічної бригади.