У білому костюмі, особливо коли він був ще новий, юнак виглядав краще і почував себе певніше. Він тепер сміливіше поводився із Сашею, яку зустрічав щодня, коли повертались додому з роботи. Вертали вони, звичайно, не прямими дорогами, а іноді навіть так, як Гашеків Швейк в австрійську армію, тобто у зовсім протилежний від дому бік, і тільки посидівши десь у саду або в сквері, повертались втомлені, голодні, але щасливі.
Любов молодих людей виникла стихійно; вони вважали себе призначеними одне для одного самою долею. Взаємини склались у них тверді, спокійні. Не говорилось про майбутнє, неначе воно мало прийти само — прекрасне, інакшого не сподівались. Вечори, коли не в театрі, проводили вдома за читанням книг. Микола робив успіхи в розмовній російській мові, в оригіналах знайомився з класичною літературою великого народу.
Одного разу переглядали календар якогось галицького видання, який бозна-коли потрапив на Україну і опинився на столику букініста, де його й придбав Микола, як старого земляка. Цей календар приніс молодим людям багато радості, особливо Миколі. Все там було знайоме. Такий примірник він бачив колись у свого батька. Приємно було й те, що букви, які він сприймав своїми очима і розумом, складали львівські робітники.
Перечитуючи календар, Микола давав Сашеньці пояснення діалектних, специфічно галицьких слів та ситуацій, не зрозумілих для того, хто не знає цього досить-таки відсталого краю.
В календарі було одне чудове оповідання Василя Стефаника, написане покутською барвистою говіркою, і тут Миколі довелось багато оповідати самому, щоб усе написане в оповіданні дійшло до свідомості дівчини так, як того хотів автор і як того прагнув Микола.
В календарі був розділ під заголовком "Трошки статистики". Там була образно показана в цікавих діаграмах довжина залізниць в різних країнах, пропорційно до величини самих країн і кількості населення, ступінь грамотності багатьох держав, скільки мила вживає та чи інша країна порівняно з величиною її населення. Дуже смішно виглядала на тій діаграмі царська Росія. Бельгію зображав маленький чоловік, який тримав у руках цеглину мила далеко більшу від себе. Царську Росію представлено було у вигляді велетня-селянина в лаптях з крихітною грудочкою мила, яку ледве видно було з-поміж його могутніх пальців.
Того вечора Микола, сидячи поруч з Сашею, часто цілував її личко, і вона почала вираховувати, скільки вийде поцілунків на рік, якщо протягом години він цілує її, ну, мінімум двадцять разів. Обрахунки давали астрономічні цифри. Ця "статистика" забавляла обох закоханих, і вони вдвох почували себе прекрасно. Най-любимішою розвагою все ж був театр. На той час у Харкові появилась оперетка. Вона зайняла приміщення театру Мусурі. Від Гончарівки недалеко, і молоді люди стали вчащати до театру. Не пропускали ні однієї прем'єри, тим більше, що квитки були дешеві, а Микола майже не знав цього виду мистецтва. В Галичині за його часів таких видовищ не було. Був мандрівний театр, який, крім драм і комедій, ставив іноді оперу або оперету, але від всього цього дуже відгонило провінцією. А коли взяти в рахунок злиденні клубні приміщення, а то й сараї, в яких відбувались спектаклі по містечках і селах, і ще бідніші декорації, то можна сміливо сказати, що справжнього театрального мистецтва Микола ніколи не бачив. Тому й полюбився йому театр.
Харківська оперета того часу мала багато прекрасних артистів. Примадонною була гарна співачка і цікава жінка Наровська, її партнером — улюбленець публіки Гіляров, стара "театральна мамаша" — Грекова і чимало інших. Прем'єр за сезон було поставлено не менше двадцяти, і кожен новий спектакль молоді люди дивились по два, а то й по три рази.
Звичаї і порядки в театрах того часу були дещо відмінні від загальноприйнятих. Перш за все, не треба
було скидати верхнього одягу. Йдучи в зал для глядачів, ні влітку, ні зимою ніхто не роздягався. На це були солідні причини. Ніхто, наприклад, не був гарантований, що одержить назад свій одяг, якщо здасть його в роздягалку. Також не можна було бути певним, що твій верхній одяг не підмінять. Під час спектаклів і в антрактах глядачі гризли насіння, яке тамувало голод, а лушпиння сипали під ноги і так, що по ньому ходили, як по м'яких килимах. Були й такі глядачі, що, вертаючись з театру, несли в кишенях шматки оксамиту, відрізаного від стільця, на якому сиділи. Потім тією оксамиткою чистили черевики.
Перед початком кожного спектаклю артисти театру, а разом з ними і глядачі виконували "Заповіт" та "Інтернаціонал". Взагалі в перші роки революції два гімни виконувано на Україні дуже часто, і завжди поруч, один за одним.
Після спектаклів Сашенька і Микола, повні вражень від вистави і оточення, вертались щасливі додому. Перед сном довго прощались в маленькому коридорі, поки розходились до своїх кімнат на спочинок. Мати і тітка Сашеньки не ставили перешкод молодим людям. Миколу вважали в домі законним женихом, хоч він ніколи не говорив про бажання одружитись.
Час був занадто важкий і непевний, щоб можна було думати про це, крім того, він тепер ставився до такої справи, як одруження, інакше, ніж шість літ тому. Роки, що проминули з того часу, багато дечого навчили. А проте Микола не міг собі навіть на мить уявити життя в майбутньому без Сашеньки. Та не так воно сталось.
Одного літнього недільного ранку Микола опинився сам у всьому помешканні. Трапилось так, що Марія Василівна подалась зразу по сніданку в гості до старої подруги, заявивши домашнім, що йде подихати свіжим повітрям, Сашенька з матір'ю пішла на базар пошукати додатків до вбрання, яке зараз шила Марія Адамівна для неї, а його, Миколу, залишили на господарстві. Юнак був радий зі своєї короткочасної самотності і зразу уклав собі план, як її використає. Отже, прибере в кімнатах, позамітає, повитирає порох, як це робить у будень Марія Адамівна, а неділями Саша. Отже, за неї він зробить її нескладну роботу, а потім сяде читати, а може, напише віршика, що вже кілька годин крутиться в голові. Мугикаючи веселу пісеньку, побіг до кухні за щіткою до підлоги, але не встиг і взятись за неї, як у передпокої різко задзвонив дзвоник.