— Ти там десь, певне, Івана Думу зустрінеш,— перервав мовчанку Євгенчик, що досі тільки прислухався до розмови батька зі старшим братом.
Товариство знов пожвавішало. Пригадався той день, коли Іван завітав до лісничівки після довгої перерви, зовсім не подібний до того, яким його знали в селі.
— Іван Дума давно, три роки тому, додумався до того, до чого я прийшов тільки недавно,— промовив з жалем Микола.— Він і тоді, коли приходив до нас, мав про все ясну думку і непохитну волю. Я тоді вже пізнав, що він має перевагу наді мною, але боявся собі у цьому признатись.
На порозі з'явилась бабуня і запросила внука до кімнати.
— Правда, їсти хочеться,— погодився Микола.
— Ходи, сину, ти голодний,— сказала ласкаво вона.
Раптом зацокали кулемети, потім десь зовсім близько, можливо, зразу за криницею, затріщали рушниці. Микола схопився — там відбивались рештки його сотні.
Кулемети замовкли. Рідкі рушничні постріли лунко розходились по лісу, усіх бійців, судячи по пострілах, лишилось, мабуть, не більше десяти.
— їсти вже нема часу,— каже Микола.— Я біжу туди.
— Сину...—заплакала мати.
— Іду, прощайте, рідні!
Пролунало знов кілька пострілів. Микола спішно прощався.
— Де ж бабуня? — спитав.— Хочу її обняти.
Вона з великим поспіхом виринула з темних сіней, несучи буханець хліба і шматок масла в білій пілочц^І. Старенька завжди пам'ятала про те, про що інші іноді забували.
— Прощайте, рідні! До побачення!
Не знав Микола, що не всіх застане, повернувшись.
За хатою залунали чиїсь важкі кроки. Хтось наближався. Микола витягнув з кобури пістолет. З-за рогу виглянуло мокре від поту, втомлене, але всміхиепе лице Захарчука.
— Он де ви,— промовив вій радісно.— Я й подумав, що, може, ви тут.
— Живі, слава богу?! — спитав Микола.
— Поки що живий.
— Страшно радий! А я у своїх. Це мої батьки, а це дідусь, бабуня, сестра, брат — вся моя родина, — представив Микола.— А де решта сотні? Я ледве живий вискочив із цієї халепи.
— Я бачив, як по вас били із чотирьох кулеметів, коли ви лягли на окопі. Слава богу, що все щасливо обійшлось.
— Так, а тепер в дорогу.
— І то негайно,— сказав Захарчук.— Розвідка знахабніла, побачили, що нас мало, і в'їхала в ліс. їх багато, а у нас із сотні залишилось усього сім бійців.
— А решта?
— Не знаю, де решта. Може, перебита, може, уже в полоні, а може, причаїлась у хлібах, щоб не йти далі. Поспішаймо, щоб самим у полон не потрапити. Нас не пощадять...
— Ходім, прощайте, рідні. Буду боротись за вашу кращу долю, за скоріше побачення на вільній землі...
Вся сім'я поникла головами, заплакала. Микола скинув картуз, поклонився в пояс і вже мовчки пішов за Захарчуком. Перед ним стелилася дорога в світ широкий, в Україну Радянську.
1957-1958
Кінець першої книги
Книга друга ВЕЛИКІ НАДІЇ
Роман
За всіх скажу, за всіх пере6ояію.*і Л. Г. Тичина
ЧАСТИНА ПЕРША 1
З воріт великого триповерхового будинку по Губернаторській, № 3, вийшов молодий, високого росту чоловік і дуже швидко, майже бігом пішов тротуаром, час від часу тривожно оглядаючись назад. Проте за ним ніхто не гнався. Переконавшись у цьому, юнак звернув у перший бічний провулок, пробіг його також швидко, пересік невеличку площу і, попетлявши кількома вулицями, опинився на довгій магістралі, що називалася Петінка. Тут він зітхнув вільніше, проте ще не зовсім упевнений у цілковитій безпеці.
Місто Харків, особливо ж вулиці, якими йшов, зробили на мандрівника пригноблююче враження. На них ясно позначались сліди імперіалістичної війни, двох революцій і громадянської війни, яка ще тривала. Вулиці і тротуари вздовж них були брудні, давно не чищені, з глибокими вибоями. Будинки чорні, задимлені, майже з кожного третього крізь шибки вікон визирали на світ бляшані труби буржуйок — маленьких незграбних пічок, роблених зі старих каструль, чавунів, чорної бляхи, що ними мешканці міста огрівали свої домівки, спалюючи в них книги, рештки меблів, все, що потрапляло під руки. З цих труб на згинах колін стікала змішана з сажею вода і бруднила давно не білені стіни будинків. Загальне враження погіршувала погода, особливо непривітна в першому місяці зими.
Вулицею і тротуарами сновигали білі офіцери в англійських шинелях, ходили сюди-туди озброєні солдати. Цивільних майже не видно було. Пробіжить часом жінка з порожнім відром, пройде робітник, нахмуривши брови, прошкандибає старець, і знову на довгій брудній вулиці нема нікого.
Судячи з архітектури будинків і одягу тих небагатьох цивільних, що їх Микола Гаєвський бачив по дорозі, можна було догадатись, що вулицю замешкують робітники. Цей здогад був приємний. Серед простих людей він почував себе безпечніше.
Холодне повітря час від часу стрясало гупання недалеких гармат, і тоді місто здригалось і від холоду, і від гарматних пострілів. На додаток з густих, брудного кольору хмар почав накрапати дрібний осінній дощ.
Тривожний, скривавлений, голодний, відходив у безвість 1919 рік. "Страшний рік, не дай бо' більше таких",— думав юнак, плентаючись харківськими незнайомими вулицями. Своїм одягом скидався він па солдатів, що патрулювали у місті. Відрізнявся від них хіба тим, що військова шинеля була без погонів і петлиць, на голові військова шапка без кокарди, а на ногах чоботи з короткими німецькими халявами, зшитими з боків. При ході виглядали з-під шинелі штани з мішковини. Юнак був давно не голений, рідкий заріст скупо вкривав молоде лице. Парубкові було років двадцять — двадцять два, не більше. Йдучи тротуаром і тримаючись ближче будинків, він пильно дивився вперед і, коли наближався військовий, солдат чи офіцер, він заздалегідь звертав у перший-ліпший двір або коридор будинку і там перечікував, доки той не проходив. Коли ж кроки небажаного зустрічного затихали, він, оглядаючись, виходив з укриття і йшов далі, не маючи перед собою ніякої мети. Годину тому він утік з будинку, де білогвардійці тримали полонених офіцерів, що не хотіли вливатись в їхню армію. Вирвавшись щасливо на волю, йшов незнайомою вулицею міста, шукаючи притулку. Довге перебування в окопах, потім тюрма відчужили його від світу. Погляди людей, яких зустрічав, видавались ворожими. Як же приймуть його, і хто буде тим першим, що протягне йому руку допомоги?