— Наговорив повну хату. Коли вже за тобою твоя буде плакати? — усміхнулася Докія, ставлячи миски на стіл.
— Скоро, тіточко. Коли б ви знали, яка в мене дівчина. Усе віддай і мало... Ну, за те, щоб усе було гоже. Югино, до дна тягни. На сльози не лишай.
— Яка дівчина? — поцікавилася Докія.
— Скажу, тільки глядіть, значить, нікому: Василина Приваривона, чи то, пак, Підіпригора.
... Всі засміялися.
— А щоб тебе, лепетуне, — сіла Докія поміж сином і невісткою.
— Дівчину я, тітко Докіє, вибрав — кращої не треба. Усіх красунь позбирайте до однієї — не віддам за неї. Іду, значить, до неї як на свято, а вона мене стрічає як празника.
— Святого Варивона? — покосився Дмитро і поглянув на Югину. Та, очевидно зрозумівши його погляд, зарум'янилась небагатим рум'янцем.
— Іще краще. Одне тільки погано: не дасть мені слова промовити — верховодить. Ну, я їй на першій порі, значить, піддаюсь, а потім побачимо, чия буде зверху. Прощаючись, Дмитро міцно поцілував дружину і вперше з подивом і хвилюванням почув одвітний поцілунок. Аж просіяв і до самого перелазу не випускав дорогої руки із своїх пальців.
* * *
Недалеко від старовинної, напіврозваленої фортеці, збудованої ще за часів татарської навали, кіннотники і піхота провадили учобу. На зеленій толоці біліли березові бар'єри, чорніли неглибокі та широкі рови, тягнулися переплетені лінії Чорного телефонного кабелю. Поперед кіннотників простягнулася неширока вулиця свіжо виструганих стовпчиків, на яких злегка похитувались довгі прутики жовтої лози.
Відділившись од взводу, Дмитро міцно пружинить ногами сліпучі стремена і дивиться на взводного командира, що, примружившись, неначе приріс до рослого жеребця.
— Риссю марш! — махнув рукою командир.
Дмитро, забуваючи за все, одним рухом ніг пускає коня уперед, а сам не відриває погляду од неширокої вулиці. Розгарячений кінь уже бере галопом, і Дмитро з неприємністю відчуває, як у чистий дзвін копит зрідка вплітається металевий перестук, начеб коваль відривчасто б'є молотком по ковадлу: задні підкови досягають передніх.
Наближаючись до білих стовпчиків, Дмитро легко випростується і звичним рухом вихоплює з піхов гостру шаблю.
Тонко свиснувши, криця засліплює очі голубою блискавицею і, легко скоряючись непомітному рухові зап'ястка, навскіс підтинає першу лозинку. Рівно поруч із стовпчиком гостро зрубаним кінцем упав прутик, завмер на мить і похиливсь до сухої землі.
Примружені очі швидко і гостро косують на дві сторони, і шабля, наздоганяючи зір, легко стинає негусті ряди верболозу. З кожним ударом шаленіючи, відчуває, як солодко оздоблюється серце, неначе не лозу, а справжнього ворога рубає чоловік.
Коли кінь вискакує на широкий простір, шабля сама красиво виривається з руки і летить у піхви, гасячи сліпуче сяйво, що переливається і ломиться на вирізаних долах. Пружне тіло з насолодою підводиться і опускається на сідло в ритм галопу. Наближаючись до взводу, чує заздрісний шепіт:
— Рубає ж чортяка, як ложкою орудує.
— Попадись такому, довіку макітра не зростеться. Після денних занять, викупавшись в неширокій річці з кам'янистим дном, Дмитро поспішає до просторої ленінської кімнати вивчати підривну справу.
— О, за тобою і тут, значить, місця не захопиш, — підійшов Варивон, тримаючи в руці згорнений трубкою школярський зошит.
— Ледачий може й не захопити, — серйозно відповідає, сідаючи на сосновий ослін, що іще віяв бором і живицею. — Недарма ж прийшов червоноармійський хліб їсти. Чи як ти думаєш?
— Що правда, то не гріх, — погодився Варивон. — Вояцьке діло треба, значить, як ріпу гризти. Без цього нам не обійтися. Тільки зобижаються на тебе кіннотники.
— На мене? — здивувався, насупився, пригадуючи і не можучи пригадати, чим би він міг досадити своїм хлопцям.
— Авжеж не на мене, — звузив лукаво очі Варивон, і по виразу його обличчя Дмитро здогадався, що жартує хлопець.
— Знову щось вигадав?
— Яке там вигадав. Усі із вашого ескадрону вогнем, значить, дихають на тебе, а особливо Віктор Сніженко, — кіннотник теж не з останніх і до того ж голова супрунівського созу.
— Рубака добрий. На коні сидить як вилитий і чоловік хороший, — погодився Дмитро, пригадуючи розумне, насторожено нервове, з товстими, як ліпленими, бровами обличчя завжди зібраного і тугого Сніженка.
— Ну от бачиш. Чоловік хоч куди, а ти йому свиню, значить, підкладаєш.
— Мели, мели, може до чогось домелешся, — уже почав здогадуватися, про що має йти мова.
— От тобі й мели. З-під самого носа у чоловіка приза витаскав, а ще й каже, що не винний. Знаємо вас, значить, тихих та божих, на чортів похожих.
— Ну, коли б не спіткнувся кінь під Сніженком, може б і він одержав приз. Вояка — кругом шістнадцять, — великодушно заступився за свого супротивника.
— За тобою похопишся. Руки в тебе самого місяця з неба б дістали.
— Чи місяця дістануть, чи ні — не знаю, а чуба твого обскубуть до волосинки.
— Еге, цього вже я не хочу: Василина ж мене, лисого, значить, і на подвір'я не пустить, — і при згадці про дівчину Варивон подобрів, просвітлів, усміхнувся.
— Любить вона тебе?
— Я тобі й сказати не можу. Сам знаю, що не з красивих, та й бідний, а вона... От, Дмитре, на дівчину напав, без неї, значить, і життя не життям було б. Для неї б душу вийняв і на тарілку положив би, бо є за що. — І чим довше Варивон розповідав про Василину, тим більше хмурнів і супився Дмитро, перебираючи своє неповне щастя.
— В неділю до перемінників почали приходити і з'їжджатися жінки, батьки та рідня.
Дмитро і Варивон знали, що до них ніхто не прибуде. Забравшись у розкішний липовий парк, що розташувався недалеко від дороги, полягали на сонці, поговорили трохи, а потім Дмитро вийняв топографічну карту, розгорнув на траві і обоє з цікавістю почали вивчати "легенду" та розшифровувати місцевість рідного Поділля.
— Дмитре, ну, а ти по карті дорогу б знайшов, не заблудився б? Чи який там біс? — з прихованою повагою і недовірою подивився на товариша, що на кожному кроці виправляв його.
— З картою — і заблудить? Куди воно таке діло годиться!
— Ну, а якби тебе, значить, з зав'язаними очима?..
— З зав'язаними очима не знайшов би, — перебив Варивона, — а без зав'язаних — діло наше. Поміж деревами з'явився вістовий.