LIII
Осіннього надвечір'я повертався Варивон з поля. На возі поруч з ним сидів Іван Тимофійович, позаду них легко дудоніли і на вибоях підскакували вгору залізні борони, подзвякувало переднє колесо культиватора. Сьогодні половину горбка засіяли пшеницею і житом. І хоча по долині ходили Данько і Денисенко, а Варчук навіть до сіячів підійшов, та взяти созівців у дрючки не наважились. Перебування представника райпарткому стримало їхні дії. Та ще й до того в окружній газеті з'явився їдкий фейлетон, і куркулі тепер потерпали: от-от наїде суд.
На шляху, врівень із небесним надвечірнім поясом, самотньо йшла до села жіноча постать. Небавом, пустивши тюпцем коні, Варивон впізнав, що це була Василина, дочка полісовщика, який жив у лісовому закуті біля глибокого і навіть у жнива холодного ставка.
Давно колись працьовитий Мирон Підіпригора загатив греблею вузький виїмчастий яр, на дні якого без угаву подзвонював чистий струмок. Вода почала підніматися, затоплювати чіпке плетиво димчастої ожини та густі чагарники і згодом заблищала поміж двома розіткнутими струмками, як недосилений разок намиста на срібній нитці. Потім південні і західні окрайці ставка заросли високим очеретом, на греблі . розрісся верболоз, на воді закрякали свійські качки, а над водою заспівали солов'ї. За хатою затиснутий лісом розрісся огороджений воринами молодий садок; поміж побіленими деревами весело зачервоніли вулики.
Вирісши в лісовому привіллі, Василина увібрала в себе задуму, спокій і силу діброви. Невисока, широка у стані, спокійно, з прихованим сумом дивилась на світ темносірими очима, що з-під чорних вій і брів теж здавалися чорними. Смагляво-рум'яне обличчя пашіло здоров'ям і мінливою непостійною красою, яка раптово одягала дівчину то в звичайний буденний одяг, то неждано прикрашувала такими чарами, що очам ставало любо дивитись на ту чисту, нерозстрачену, нерозвіяну молодість. Зима, вибілюючи смагу на щоках і невисокому лобі, чудово рум'яніла і надовго прихорошувала дівчину, весна ж, обсипаючи щоки дрібним, ледве помітним ластовинням і темінню, затіняла свіжу красу, як тінь затемнює спокійне плесо.
Уперше Варивон побачив Василину на танцях біля сельбуду, і зразу ж дівчина припала йому до вподоби. Що б то заговорити з нею ласкаво, по-людськи. Так Варивон зразу ж так нагримав, натупотів на Василину, що та, мало знаючи парубочу вдачу, засоромилась, почервоніла до сліз і весь час уникала допитливого і вже люблячого погляду. І хоч скільки припрошував дівчину піти з ним у танець — завжди відмовляла йому.
"Гордовита", — жадібно дивився на Василину. Любов прийшла неждано-негадано. Переборюючи гордість, він у неділю пішов до ставу, сподіваючись зустрінути дівчину. І зустрів біля греблі.
— Василино, чого ти тікаєш од мене? — заговорив, стримуючи хвилювання і неспокій.
— А чого ж ви такі? — здивовано зупинилась дівчина, що вже зібралась утекти до хати.
— Який?
— Насмішкуваті. Кожного осудите-огудите. Нехай вам ваша гордість, а ми люди прості, не привикли, щоб нас на посміх брали, — і, обернувшись, пішла вузькою стежкою до воріт.
Але не такий був Варивон, щоб так швидко відмовитись від свого. Бліднучи і задихаючись від припливу крові, наздогнав дівчину, перегородив дорогу.
— Почекай, Василино, не тікай, бо я і в хату, значить, не постидаюсь зайти.
— Ви можете, ви такі. — І суворо звела брови в одну лінію. Варивон, захлинаючись, гнівно заговорив:
— Я можу, я такий. А ти не смійся, значить, із мене. Ти питалася, чого я можу? Бо я люблю тебе. Чуєш? — люблю. Ще не одній цього слова не казав.
— Що ж це у вас за любов така їдка? — не вірячи, подивилась великими потемнілими очима, в яких проскочили дві голубі жмурки.
— Не віриш?
— Не вірю.
— Ну, чим я тебе можу запевнити. От щоб мені, значиїь, з цього місця не ступнути, — уже тихо промовив. Бо опадав, обсипався гнів, відкриваючи печаль та біль. — Невже ти ще й досі за той жарт гніваєшся? Невже ти ненавидиш мене?
— Ні, — спокійно подивилася на парубка, і в соковитих, опущених донизу устах ворухнулась несмілива усмішка.
— А чого ж ти така строга до мене?
— Чого? — задумалась, потім гордовито підвела голову.
— Сказати вам по правді?
— Аякже! Все життя мріяв... — злякано прикусив губу.
— Не подобається мені, що ви, ну, як вам сказати... грубий якийсь. Те, що любите посміятись — це нічого. А от ви лаєтесь поганими словами. Про це, гнівайтесь, не гнівайтесь, я й на комсомольських зборах скажу. Добра, десь, у вас мало.
— Більше не почуєш од мене жодної лайки, — відповів з готовістю і покосивсь на Василину: "Не встигли до комсомолу прийняти, а вже командувати починає. Гляди, ще скоро й начальством стане. Це тобі з таких тихих... Ох, і славна ж дівчина. Як оріх".
— Побачу.
— Побачиш. Тільки ти не думай, що й душа у мене така, як іноді дурне слово буває.
— Василино! — гукнув із двору полісовщик, і дівчина побігла до хати. А Варивон довго просидів біля ставу, передумуючи свої думи. На Дмитровому весіллі якось без слів відчув, що дівчина хоч і сторониться, та вже не цурається його. Навіть проводив її додому, але з Василиною йшли дівчата і поговорити до ладу не зміг...
Коли віз порівнявся із дівчиною, Іван Тимофійович випередив Варивона:
— Здрастуй, Василино. Сідай, підвеземо.
— Спасибі.
— Спасибі пізніше говорять, — відповів Варивон. За містком Іван Тимофійович повернув коні ліворуч, а Варивон з Василиною пішли прозорими, по-осінньому дзвінкими сутінками до лісу. Коли минули останні хати, узяв дівчину за міцну руку і не випускав її до самої греблі. Потім дужим поривом підняв Василину на руки і поніс до саду.
— Пустіть, — заборсалась на парубочих грудях.
— Не пущу, бо люблю. Чуєш? — люблю, — припав устами до теплої щоки.
— Варивоне, пусти, бо кричати буду, — заговорила сердито, переходячи на "ти". — Батько вийдуть.
— І хай виходять. Скажи: любиш чи ні? Тоді пущу.
— Ні, не люблю, — усміхнулася і поглянула, примружившись, на парубка. І Варивон в шаленому пориві підняв дівчину вище своєї голови, потім міцно притис до грудей.
— Зразу ж, у неділю, старостів засилаю. Добре?
— Який та швидкий.
— А чого ж довго відкладати? Відкладений тільки сир добрий, а дівчина скиснути може...