— Це ти, враже, наговорив на мене і батькам і дівчині. Ще стануть твої поговори поперек горла тобі.
Як злодій, крадеться до завітної хати, але на нього хмурими мовчазними очима дивляться чорні вікна. І парубок, здригаючись від кожного звуку, стоїть біля плота на подвір'ї, надіючись, — може, Югина вийде у двір. Яким бридким здається він сам собі. Без болю не може згадати ім'я Федори. Він вперше так гостро відчув непоправимо горе, відчув, наскільки вспів зріднитися з Югиною, і тремтить від кожного подиху вітру. Здається, хтось ходить за його спиною?.. Ні, нікого.
За яблуневим садом вище дерев піднімається туман, і молодик самотньо дзвенить по загрубілому небесному льоду. А потім закочується за хмару.
XLVIІ
— Чого ти ляскаєш зубами? Ще той чорт почує, — штирхає Карпо під бік Ліфера.
— Змерз, — їжачись, скоцюрблюється під Бондаревою клунею Ліфер.
— Баба, — презирливо кидає Карпо. — І надніс чорт Шевчика. Чи він тут ніч думає простояти? А втім, хай стоїть, — кидає злорадо, прикидаючи в голові, чи не можна буде якось обплутати Григорія.
— Пішов, — виглядає з-за рогу Ліфер.
— Саме пора.
— Почекай ще, — смикає за полу Карпа. — Може, вернеться.
— Не вернеться.
— Я не піду зараз.
— Ох ти, страхопуд. Дивись навкруги. І тільки ж упаси тебе господь городами бігти. З стежки ні кроку не схибни. Щоб знаку не було. — Легко пригинаючись, біжить Карпо на подвір'я Бондаря. На мить тінню прикипів до стріхи і через одну хвилину вискочив на вулицю. Звернув на стежку і стрибками побіг на хутір, чуючи на обличчі і під серцем холодний вітрець.
Додому він добіг від лісу і побачив біля хвіртки високу постать батька.
"Ото б зараз налетіти і гукнути щось над самим вухом. До смерті перелякав би старого". Ледве стримує сміх і тихо прокашлюється, щоб справді не налякати насторожену зігнуту постать з втягнутою в плечі головою.
— Ну як? — стискує зап'ясток синової руки. Очі в Сафрона напружені, під ними часто здригаються фіолетові капшуки.
— Наче нічого, — відповідає Карпо і витирає піт із чола.
— Чого так довго барився?
— Шевчик увесь час під вікнами стирчав. Сафрон, як нічна птиця, впивається очима в холодну осінню ніч.
Над селом здіймається червоно-сизувата хмара. Вона розбухає і з неї небавом виривається покручений трилисник вогню. Велетенською червоною лілеєю розпускається, тремтить хмарина і потім раптом високо піднімається вгору, зразу ж загострюючись, мов верховіття ялини.
— Славно горить, — любується Варчук, позіхає і ліниво хрестить рот.
— Славно, — пирхає в руку Карпо, уявляючи перелякано-розгублений вираз батька, коли б він несподівано оглушив його криком. "А потім заматюкався б і битись поліз".
І Карпа зовсім не цікавить пожежа — така вже вдача була у куркуленка: як мав що зробити — то всю силу, хитрість, почуття вкладе; зробив — зразу ж і забув, наче за пліт черепок викинув...
Вискочивши на двір, Дмитро відразу ж зрозумів, що горить хата Івана Тимофійовича.
"Пустили півня, виродки".
В один момент запріг свої ще не виходжені коні і погнав до Бондарів.
Рівно, як свіча, підіймалось полум'я, широко освітлюючи густим червоним сяйвом городи і будівлі. Потріскувало сухе дерево, і сніпки високо злітали угору, розсипаючись жарким мерехтливим зерном.
Вулицями й городами бігли люди з відрами, лопатами, а то й просто без нічого.
Бондарі, видно, довго не знали про пожежу, бо тільки тепер почали люди із хати викидати добро. Почув голосіння Марійки, хрипкий голос Івана Тимофійовича. Коли під'їжджав до воріт, назустріч йому виринула кряжиста постать Варивона з Югиною на руках. Дівочі коси звисали до самої землі, з-під напіврозстебнутої почервонілої сорочки темною смугою виділялась шия. Догадавшись, що зомліла, зіскочив на землю, допоміг укласти дівчину на віз і наказав Варивонові:
— Прямо до мене катай! Мати зустріне її, як дочку.
— Зрозуміло, — підморгнув Варивон, і на його обличчі крізь похмуру зосередженість пробилась змовницька значимість. Скочив на полудрабок і риссю погнав переляканих коней. А Дмитро кинувсь у хату, що вже із середини віяла вогнем.
Приїхала пожежна команда. Іскристою дугою вдарив міцний струм води з брандспойта, і вогонь засичав, огортаючись клубчастими гарячими хмарами.
Урятувати вдалось тільки частину обвугленого зрубу.
Добро перевезли і перенесли до сусідів, а Марійку і Івана Тимофійовича Дмитро умовив поїхати до нього.
— Зятю мій дорогий, синочку вірний, — плачучи, нахилилась Марійка до Дмитра. — Погоріли ж ми, погоріли... Коли б не твої сози, жили б досі у своїй хаті, — нетвердою похідкою підійшла до чоловіка.
— Цить, стара. А ти ж думала в світі жити без печалі: поле перейти і ніг не поколоти.
— Щоб ти мені зараз же виписався. Зараз же! — округлими болючими очима впилась в Івана.
— Ат, не мороч мені голови. Нізвідки я не випишуся.
— Ні, випишешся.
— Тепер ще кріпче за діло візьмусь. Недовго радітиме куркульня. На свою голову пустила півня.
— Не на свою, а на нашу. Уже без хати залишились, а там, дивись, і життя позбудешся.
Бондариха затряслася од холоду, пережитого і злості:
— Що ти за чоловік, — піднімається тремтливий голос.
— Чоловік, як дуб, — враз усе обличчя Івана Тимофійовича подобріло в хорошій усмішці. — Все життя пиляєш мене, а перепиляти не можеш.
І ці слова, і ця усмішка обеззброюють жінку.
— Ой, Іване, Іване, — тихо шепочуть її потріскані, почорнілі губи, а голова докірливо похитується на по-дівочому гордовитій шиї.
Докія, краще, ніж яка мати до рідної дочки, припала до Югини. І зразу ж дівчина відчула непідроблену щирість і ласку невисокої чорнявої жінки. Трохи заспокоївшись, хотіла бігти на пожарище, але Докія не пустила:
— Без тебе, дочко, впораються. Побачиш — скоро всі до нас прибудуть.
І те "дочко", сказане з такою материнською любов'ю, зворушило дівчину до сліз.
"Це ж я її дочкою маю бути, — хороше було, і водночас жаль до себе пробивався крізь хвилю нерозгаданого нового почуття. — Це ж тепер усе село загомонить, що до свекрухи приїхала, — і закрила пальцями обличчя.
— Не треба печалитись, доню. Ти ще не знаєш, який він добрий, — наче угадала її думки Докія, прихиляючи дівочу голову до своїх грудей. Не почули обидві, як в хату увійшов Дмитро з Бондарями.