"Вони до тебе тепер з поклоном не прийдуть, вони тебе швидко у вузол скрутять, коли ніхто не переламає їм хребта", — думав про созівців, ледве віддираючи од землі обважнілі ноги.
Зразу ж за двором клубився темносиній ліс, а над ним, як вечоровий одсвіт дерев, димились важкі об'ємисті хмари. Хтось вийшов з просіки, і Сафронові собаки, немов два чорних мотки, з хрипом покотились повз господаря і водночас лунко вдарили міцними ногами в дощаний паркан.
"Кого там іще лиха година несе?" — не зупиняючи собак, хмуро пішов уперед. Невисока, вся в чорному постать легко і рівно наближалась до подвір'я.
— Омелян! — раптом радісно крикнув Варчук і зразу ж почав угамовувати псів.
Крупяк усміхнувся тонкою усмішкою, поздоровкався, оглянувся і тихо запитав:
— Сафроне Андрійовичу, нікого у вас нема? З чужих?
— Іди безпечно. Нікого. Оце не ждав, не сподівався. Такий гість... Шельма, пошла к чорту! — Вдарив носком чобота собаку. Та заскавчала, відскочила і знову загавкала. — Пошла к чорту!
— Вона й по-українськи розуміє, — засміявся Крупяк.
Але Сафрон не зрозумів його жарту і зразу ж почав скаржитися:
— Лиха година насувається на нас, Омеляне…
— Сафроне Андрійовичу, — перебив його. — Ви сьогодні зовіть мене Омеляном Олельковичем.
— Якого це ти ще Олельковича вигадав?
— Це наше споконвічне українське ім'я. Пробачте, що доведеться сьогодні величати мене, але так треба: гість у нас важливий буде.
— Гість? Звідки?
— Здалеку, звідси й не видно. Більше нічого не допитуйтесь. А людина він дуже важна... Позавішуйте вікна, щоб ніхто не бачив. Розумієте?
Пізнього вечора Крупяк привів невідомого у світлицю. Був це середнього зросту білявий чоловік із закривавленими обідками очей і прямим хрящуватим носом. Ріденькі пасма волосся, кольору перегнилого лика, гребінчиком спадали на бугорчасте надбрів'я; уперте підборіддя мерехтіло крихітними іскорками кущуватої щетини. Від невідомого гостро пахло смолятиною, так, як пахне восени підіпріле дубове листя.
"Десь немало по лісах бродив"
— Борис Борисович, — різко, наче каркнув, промовив незнайомий, простягаючи довгі пальці Варчукові. Той обережно, як коштовну річ, потримав їх у руці і ще обережніше опустив донизу.
Горпина подала вечерю, і гості так накинулись на харч, що в Сафрона аж серце почало нити. Проте мусив припрошувати:
— Їжте, їжте. Стара ще підсипе. Хто його зна, що воно далі будемо їсти. Таке врем'я...
Борис Борисович обміряв його кількома довгими, уважними поглядами і коротко, наче командуючи, відповів:
— Скоро прийде інша пора. Надійтесь і працюйте.
Більше він не звертав ніякої уваги на господаря. Морщачи носа, він ковточками, потроху, пив горілку, накладав на хліб тонкі шматочки рожевого сала і повчально вів дуже розумну, як визначив у думці Варчук, розмову. Ступінь розумності її визначався незрозумілими словами і такою заплутаністю, що, як не прислухався Варчук, не міг надійно ухопитися за потрібну нитку. Одначе підсвідоме догадувався, що мова йде про такі справи, які і його життя можуть винести на інший берег.
— Про нашу велику силу свідчить і такий приклад: нунцій папи Євгеній Пачеллі горою стоїть за нами. Значить, сам пастир пастирів — святіший папа за нами. Інакше не дотягнувся б Пачеллі до кардинальської шапки: от-от обіруч її вхопить.
— Блискуча кар'єра, — щиро позаздрив Крупяк і задумався.
— Так. Але попереду іще краща. Я не сумніваюсь, що вчорашній епіскоп завтра стане самим папою. І напевне Пачеллі буде належати честь підписати з нами історичний конкордат... Робота і терпіння усе перемагають. Ми ще не уявляємо собі, які блискавичні зміни готує нам майбутнє. Сьогодні ви, Омеляне Олельковичу, як заєць, боїтесь кожного шелесту, а завтра ви один із керівників українського уряду, господар ланів широкополих, владар життя. — Зробивши вигляд, що він і не помітив честолюбивих вогників у очах Крупяка, Борис Борисович переконливо закінчив: — І це не казка, а неминучість історичної дійсності.
— Коли б ця історична дійсність скоріш повернулась обличчям до нас, а то щось твердо стала вона незручним місцем, — відповів Крупяк.
— Терпіння і робота, — натиснув на слово "робота". — А тепер — відпочивати. — Вилізши з-за столу, він знову кілька разів поглянув на Варчука і, замість подяки, різким голосом сказав:
— Не журись, хазяїне. Скоро Україна по-інакшому заживе. За вас, господарів, великі держави думають.
І Варчук, впившись неблискучими округлими очима в гостя, гостро відповів:
— Довго вони щось думають. Видать, мозки неповороткі. Чи сили біс має?
Ці слова, видко, не сподобались Борису Борисовичу. Він більш нічого не сказав, а Омелян несхвальне похитав головою.
Борис Борисович, натерши обличчя якоюсь маззю, ліг спати у світлиці, що мала два виходи, а заклопотаний Крупяк ще кілька разів виходив на подвір'я й на дорогу, прислухаючись до кожного шереху. Не спалось і Сафронові. В тяжкі його роздуми раптово влилися великі сподівання. Привабливі картини прийдешнього перемежовувалися з гіркотою останніх днів, і аж дрож згинала і пружиною вихала його костистим тілом. Тихо вийшов з дому, біля ґанку перепинив Крупяка:
— Омеляне Олельковичу.
— Тепер говоріть зі мною, як з простим, — усміхнувся.
— Ти б спати ішов, Омеляне.
— Не можна, — покрутив головою. — І так ми багато спимо. Боюсь, щоб долю свою не проспали.
— Омеляне, що мені робити? Накинули петлю на шию. — І він розповів про останні події в селі. Крупяк, уперто думаючи про своє майбутнє, мовчки вислухав і жорстко відповів:
— Що робити? Спати. У вас не те що землю, — все скоро доберуть Так вам і треба. Дочекаєтесь грому над самою головою! Що ви зараз не можете дати ради одній жменьці созівців? Чи сили біс має? — їдко повторив Варчукові слова. — Ждете, щоб все село в комунію повалило? Ну, ждіть. Чорт із вами. Нехватило сміливості повбивати верховодів, так хоч спочатку знищіть їхню худобу, тоді і соз розпадеться на клапті...
— Омеляне, ти не гарячись. Як же я ту худобу повбиваю, коли зразу ж злиднота кинеться на мене? І так пальцями тичуть на мій хутір і вдень і вночі.
— Добре, кат із вами. Ще раз допоможу. Карпа візьму в роботу, щоб поменше за спідницями ганяв, а побільше ділами займався. Не маленький, — поглянув на зорі, позіхнув: — Ну, пора будити Бориса Борисовича.