— Дорогий товаришу, і це не туман ми бачили? Не підкрасили картину? — питає.
— Правду не треба підкрашувати, — відповідаю.
— Ех, і життя у людей... наче свято. А може все-таки в картину підпустили трохи туману?
— Поїдьте — побачите. Це ж недалеко; од Крижополя яких-небудь двадцять кілометрів.
— А таки поїду, — рішуче махнув головою. — Коли хоча половина правди живе в картині — зразу ж пишуся в колектив.
— Значить, запишеться і других за собою потягне. Як його прізвище? — витягнув Йона з гімнастьорки невеличкий блокнот. — Денис Хоменко? Знаю, знаю. Велика сім'я у чоловіка, жінка нещодавно померла. Я вже з нього очей не спущу.
— Не спускай. Толковий селянин.
На вулиці загомоніли голоси.
— Ідуть меліоратори.
— Як вони тобі? — запитав, знаючи товариську вдачу Йони: легко знайомитися, здружуватися й вірно оцінювати людей. Не було ні одного села, ні одного хутора в районі, де б Йона не мав приятелів, де б він не був жаданим гостем і порадником.
Коли ж наставала осінь і перехресні голоси дівчат засипали весільними піснями усі вулиці, Йона мусив мало не кожної неділі виїжджати у села, інакше кревно зобидів би своїх Друзів.
— Мало сподобалися. Вузенько дивляться на світ. Доведеться пощипати їх. Особливо старого, — це, здається, спецзадавака. Він і землю і науку може, мов глечики, прикрити папірцями. До того ще якісь сумніви гризуть старого. А які — не вхопив, — неохоче відповів Йона. Неприємні згадки пересмикнули йому рухливе обличчя. — Молодий — нічого хлопець, тільки несміливий, очевидно за авторитети обома руками тримається.
Меліоратори увійшли до кабінету.
— Олег Фадейович Чепуренко, — гордовито відрекомендувався немолодий огрядний чоловік. Масивна лобаста голова його звужувалася донизу і закінчувалася конусом бляклої трав'янистої борідки.
— Володимир Слободенюк, — поклонився худорлявий юнак з великими задуманими очима.
— Просимо, сідайте. Як вам їздилося?
— Даремно вбили час. Ваш заврайземвідділу великий оптиміст, — заколивалася на білій сорочці борідка Олега Фадейовича.
— А ви великі песимісти?
— Ні, ми люди реальності і точності.
— Так це зовсім добре.
— Непогано, — зверхньо погодився Чепуренко. — Наука любить точність, а не всякі поетичні потоки.
Слободенюк поморщився. Йоні здалося, що молодому спеціалістові не раз доводилося чути цю менторську сентенцію з уст старшого колеги.
— Всяка наука, коли вона наука, поетична, — обережно поправив Павло Михайлович.
— Ну, це видумки спритних поетиків і фантазерів, які примазувалися до науки, — беззаперечно і впевнено відрубав Чепуренко.
— Я з більшою повагою ставився б, наприклад, до Ломоносова, Менделєєва, Лобачевського.
Тінь борідки Чепуренка дзиґою закрутилася на його широких грудях, а погляд здивовано і водночас із прихованою недовірою вперся в секретаря райпарткому. Павло Михайлович спокійно перехопив це роздвоєння в очах немолодого чоловіка.
— А Вільямс, Мічурін, по-вашому, не поети? Вони в гірку оспівану землю не стогін, не безнадійність пісні, а серце своє, як найдорожче зерно, вклали. І світ побачив іншою землю, якою вона стане завтра для нас, для всього людства. Так це, по-вашому, не поезія? Учений, що не має поетичної фантазії, — це торба старця, натоптана куснями фактів. А творець — завжди поет... Ви знаєте, що Ленін на одинадцятому з'їзді партії про фантазію говорив?
— Ні, не знаю, — щиро признався Чепуренко. — Невже Ленін про фантазію на з'їзді говорив? — глибоке здивовання пом'якшило неприємну самовпевненість.
Павло Михайлович підійшов до шафи з книгами, дістав том в червоній обкладинці, швидко знайшов потрібне місце і неголосно, чітко виділив кожне слово:
— "...Навіть відкриття диференціального й інтегрального обчислень неможливе було б без фантазії. Фантазія є якість найбільшої цінності..."
— Здаюсь, здаюсь! — підвів угору обидві руки Чепуренко.
Чабану й Слободенюк засміялися.
— Ви, Павле Михайловичу, серйозний опонент, — уже з повагою промовив Чепуренко. Голос його пом'якшав. — 3 вами нелегко сперечатися. Пам'яттю, пам'яттю берете...
— Павло Михайлович правдою бере, істиною. Пам'ять трохи нижче стоїть, — поправив Йона, який терпіти не міг неточності у визначеннях.
— Це само собою, — великодушно погодився Чепуренко.
— Ви, може, познайомите мене зі своїми планами? — звернувся Павло Михайлович до меліоратора, намагаючись зменшити тертя між ним і Йоною.
— Місія наша дуже скромна: меліоративне товариство послало нас відкрити нову землю.
— Колумби! — не витримав Чабану, і складки насмішкувато затремтіли біля рота.
— Зараз наше меліоративне товариство, — незворушно продовжував Чепуренко, — не має відповідних коштів і воно хоче, щоб ми у вас провели одну операцію так, як у п'єсі сказано: хитро, мудро і недорогим коштом.
— Державі дорога кожна копійка. І коли мудрість допоможе заощадити кошти — це хороша мудрість. Що ж ви придумали?
— Є у вас така кругла площа — чотири квадратних кілометри. Її найлегше осушити.
— Щось не пригадую такого болота чи заплави, — підійшов Павло Михайлович до великої карти району.
— Це не болото, а... став.
— Ви що?.. Жартуєте? — Павло Михайлович обернувся від карти, застиг на місці, зібраний і суворий.
— Чого нам жаліти цю незмінну окрасу дворянсько-поміщицького пейзажу? Ми швидко виточимо… — але, поглянувши на Павла Михайловича, осікся і, вже ніяковіючи, додав: — Про це і в товаристві говорилося.
— Фахівцями?
— Фахівцями.
— І серце ваше тоді рівно билося? — металево падає схвильоване й обурене слово. — Ви в майбутнє чи в чорне минуле заглянули тоді?
— Я не розумію, до чого це...
— Так ми розуміємо, до чого, — вставив Йона.
Чепуренко нервово стиснув борідку в кулак; на обличчі його, наче вітряні лишаї, виступили кружелятка плям.
— Я чесно служу в своїй установі.
— Не бачимо. Ви знаєте, що означає спустити стави? Це означає на нашій мові — шкідництво. Ви з цим згодні? — звернувся Павло Михайлович до Слободенюка.
— Згоден, Павле Михайловичу, — захвилювався юнак. Рум'янець перехлюпнувся через усе його обличчя.
— Ви член партії?
— Комсомолець.
— За чим же ви в своїй установі дивитеся?
— Я тільки цього року закінчив гідромеліоративний інститут. Нещодавно поступив на роботу.