— Двоюрідний брат батька Гальчевського, — впевнено збрехав Варчук. — Привіз важливі вісті про розташування першої кавбригади Багнюка, що входять — у склад другої червоно-козачої дивізії.
— Ага! — багатозначно протягнув бандит, і вже з пошаною оглянув Варчука вузькими довгастими очима. — їдь у штаб. Там таких чекають.
— Де тепер штаб? В поповому домі?
— А де ж йому бути? — не здивувався освідомленістю Варчука. — Де краще їжу приготують, де кращу постіль постелять? — і засміявся, натискаючи на слово "постіль", надаючи йому багатозначного відтінку.
Зразу за містком біля похилого плоту хропів на всю вулицю напівроздягнутий, обліплений мухами бандит. В узголов'ї біля порожньої пляшки валялася шапка з гетьманським тризубцем і жовтою брудною китицею; з роздертої кишені, як струмок крові, пробився разок намиста і торочки тернової хустки.
"За самогоном і скринями не бачать чорти, як нас розчавлюють". Недобрим поглядом зміряв Сафрон незручно розкинутого бандита.
Перед ґанком попового будинку Сафрона зупинив озброєний до зубів вартовий.
— Батька зараз нема дома. У від'їзді, — непривітно, спідлоба оглянув гострими очима високого чорноголового чоловіка.
— Нема? — задумався Варчук. — Тоді я розкажу все начальнику штабу Добровольському.
— Він занятий зараз.
— Що ж, почекаю.
— Чекай. Тільки на той кінець вулиці паняй. Не належить тут усяким невійськовим стояти. Позаяк — порядок!
— Порядок! Пообжирались самогону і всі бур'яни попід тинами обблювали.
— Ти ще мені щось ниньки скажи. Я з тебе льотом кишки випущу! — визвірився бандит і рвонув з плеча карабін.
— Лякай свою бабу на печі, а ми цю хріновину бачили, коли ти без штанів... Ну, ну, сучий сину! За мене батько тобі, як курчаті, голову зверне, — округлими чорними очима впився в бандита. І в цей час хтось весело гукнув:
— Го-го-го, Сафроне Андрійовичу! Яким вітром занесло сюди?
Бандит зразу ж присмирів і подався в глибінь ґанку.
— Омелян! Омелян Крупяк! — здивувався і зрадів Варчук, і його чорна волохата рука з надією вхопилася за сухі кістляві пальці бандита. Той, усміхаючись, стояв перед ним у червоних плисових штанях, невисокий, рухливий, сяючи дрібними гострими зубами. Його темносірі, поставлені навскіс очі, гостро врізались в тонке перенісся, мінилися текучим потайним світом.
— Добрий вечір, Сафроне Андрійовичу. І ви до нас приїхали? Назавше, може? Хвалю, хвалю за ухватку. Воювати проти комунії захотілося? — швидко затарабанив Крупяк. — Не сидиться на хуторі? Пече? Пристаєте до нас?
— І радий би, так літа не ті,
— Літа, літа! О, що ви дієте зі мною! — метнувши широкими Штанями, став у театральну позу Крупяк і засміявся. — Значить, відомості деякі батькові привезли?
— Не без того, — відповів стримано. — Та, кажуть, батька нема.
— Нема. У Майдан Трепівський поїхав. Учився там колись. Ну, й десь над Згаром краля завелась у нього. Він батько не одної дівки, — пожартував і перший засміявся, задоволений своїм дотепом.
— Найшов час з бабами возитись, — невдоволено насупився Варчук. — А тут, Омеляне, така біда, що хоч у землю входь. І коли ви не поможете, то і від нас допомоги не ждіть. До останнього паростка викорчовують, до останньої ниточки.
— Відрізали землю? — зразу догадався Крупяк і на його рухливому обличчі розлилось співчуття.
— Відрізали, — ледве не задихався, вириваючи зсередини клекотливі слова. — Це все одно, що перерізали мене надвоє і кинули посеред шляху. Скільки я на ту землю старався. Тягнувся до того достатку, і попливло моє щастя старцям у руки. Коли б серце вирвали, то й то легше було б... А то землю!
— Ненадовго, — впевнено заявив Крупяк. — Велика підмога має нам прийти із заходу. Не сьогодні — завтра із Польщі прибуде батько Палій. Це, звичайно, тільки зачіпка до бучі, а там така закрутиться веремія, що більшовиків як вітром знесе.
— Коли б то так, коли б то так дав бог, — і по звичці хотів перехреститися, але, зустрівши глузливий погляд Крупяка, відсмикнув руку назад і вже благально заговорив: — Омеляне, допоможи мені, увесь вік дякуватиму... Не можу я так приїхати додому, душа розривається з досади. Як зробити так, щоб одним махом, к чортам, прикінчити із нашими комбідівцями? Сьогодні підходящий час, дуже підходящий: військо виїхало з села на облаву. Одні обозники залишилися.
Крупяк, перебираючи в тонкій руці плетені жовті ремінці од нагана, з подивом поглянув на Варчука: ніколи він не бачив, щоб гордовитий, норовистий Сафрон став таким жалюгідним, безпорадним.
Тепер фіолетові, круто округлені підтьоки під його очима ще глибше втиснулись в обличчя, а вислий ніс на чорному клинцюватому обличчі, здавалося, аж перехитувався.
— Тільки обозники залишилися? — зразу споважнів.
— Тільки вони! — з розпачем і надією поглянув на Крупяка. — А голова комбіду саме поїхав на ніч орати. То найбільший ворог. Без турбот і прикінчили б його... Може, Добровольському сказати?
— Ні, — нахмурився той, і Варчук застиг у холодній тривозі. Крупяк по одному виразу зрозумів Сафрона і, знижуючи голос, пояснив: — Щось я не довіряю йому останнім часом. Боюсь, щоб не вислизнув до червоних. Хитра і потайна штучка. А тут ще амністії пішли... Непевний чоловік.
Сафрон підсвідомо з острахом поглянув на вікно попівського будинку: чи не побачив його часом з кімнати начальник штабу. На нижній темній губі під шкірою нервово затіпавсь продовгуватий звивистий бугорок.
— Що, страшно? — неприємним сміхом різнув Крупяк. — Не дрейфте: він зараз дуже занятий — самогонку дудлить. А ми тимчасом зробимо наліт на ваше село; хлопці в мене — як чорти в пеклі! А поживитись буде чим?
— Аякже! В комбідівців є тепер коні добрячі.
— Е, коні ми подоставали. Прямо як змії! Із кінського заводу видерли. Як летиш, аж вітер вуха обпікає, — хвалився Крупяк, рухаючись кожною складкою свого невеликого тіла. — Ну, поїхали. Час не стоїть! — і його навскіс поставлені очі стали зразу твердішими і старішими.
— Оце добре! — зрадів Варчук і вже урочисто, незважаючи на глузливий погляд Крупяка, з почуттям перехрестився, потім сплюнув через плече.
Біль потроху почав розсотуватись по тілі, і вірилось, що бажання уже стає дійсністю.