...З нового партизанського поповнення не утворювали окремих бойових одиниць: наближались грізні бої, а тому всіх, хто міг носити зброю, розбили по раніше сформованих ротах і взводах. Кожна рота мала "патронат" — так партизани прозвали свої родини.
— Тату, візьміть мене з собою, — знову попросився Андрій, коли Дмитро приїхав на Біле озеро — зовсім висохле і заросле чагарниками болото, де розташувались люди його села.
— Пізніше, Андрію. Тільки вискочимо з цього кільця — візьму до себе.
І хлопець сумовито замовк.
Біля лісової дороги Дмитро зустрів Марту, що йшла з Ніною вузенькою стежкою. Поздоровкалися, зупинив коня.
— Як живеться, Марто Сафронівно?
— Як люди, так і ми, — відповіла стримано і зітхнула. За останній час жінка схудла, змарніла, з'явилися густіше зморшки, але вони тільки підкреслювали її задуману красу, як пожовтілі береги підкреслюють спокійне осіннє озеро. А поруч з Мартою, неначе прояснена картина того самого майстра, стояла ставна дівчина, усім схожа на ту дівчину, яку він давно-давно зустрів колись біля трьох ставків. Тільки обличчя у Ніни було трохи подовжене, і тому воно здавалося більш строгим, аніж колись в її матері.
До Дмитра під'їхали Гаценко і Жолудь.
— В Лазорка Іванця свято. Марія дитину народила, — задоволено повідомив Пантелій.
— Син?
— Партизан!.. І вже три рази чхнув. Лазорко аж сяє від щастя і переконує всіх, що це він чхнув собі на здоров'я, а ворогам на страх.
— Треба Марії на плаття парашутного шовку занести.
— Три з половиною метра? — зразу ж прикинув скупий Гаценко.
— Більш треба.
— Вистачить на плаття.
— А дитині на пелюшки? Хай чхає ворогам на страх.
— Та хай!.. Життя! — строго відповідає Гаценко.
— Життя! — Пантелій з робленим співчуттям дивиться на нього і сміється самими очима.
XXV
Можна було б відступити, увійти одразу в ліси, але заговорила кипуча вдача, закипіло молоде чуття вдарити з одчайдушною хоробрістю на ворога, насміятись із нього. Зібрав Симон Гоглідзе своїх розвідників, сказав коротке слово:
— Передова група фашистів іде на нас. Корнієнко не полічив їх усіх. Багато, каже. І нас багато: один партизан — це партизан, два партизани — це дружба плечем до плеча, три партизани — кругова оборона, чотири партизани — штурм і перемога. Наш великий поет Чавчавадзе сказав: "Нехай солодке молоко матері стане отрутою для того, кому тяжко вмерти за свою Вітчизну". За свою землю нам не тяжко вмирати. Але хай краще ворог умирає. Тому наказую відділкові Корнієнка відправитися в тил ворога. Коли ми зав'яжемо бій — стріляти ззаду з автоматів і пускати ракети. І тільки так робіть, щоб там вас багато було, маса була, щоб кругом оточували ворога.
А в штаб загону Гоглідзе послав донесення:
"Перші групи комах з'явилися в районі Перепілки і Орла. Є залізні коробки. Слідкуємо за просуненням гусениці..."
План Гоглідзе удався: після жорстокого нічного бою фашисти почули позад себе стрілянину, побачили ракетні спалахи і подумали, що їх оточує велика партизанська сила. Кинулись у плавні, лишаючи поранених і вбитих. Одна бронемашина загрузла в болоті, фашисти не встигли її знищити. І на другий день сам Гоглідзе приїхав на ній у свій загін.
— Хороша машина, — похвалився Симон. — Гарматка хоча і двадцятидвохміліметрова, а танки пробиває. Тільки не віддавайте її у штаб з'єднання. Наш трофей — ми воюємо ним. Хто на ній буде воювати? — запитав Созінова.
— Гарматчик Підвисоцький, — відповів той, оглядаючи броневичок.
* * *
...Тринадцять тисяч німців і три тисячі мадьярів були кинуті на партизанський район. Вони широким кільцем охопили зелений край, і уся земля затягнулася димами: спочатку білими, клубчастими, а потім чорними, з-під яких вибивалися поземні смуги вогню.
Запалали навколишні села. Вночі до самого верхів'я наливалася густою кров'ю купіль неба. Розтавали, як віск, здиблені весняні хмари, гинули в червоному рухливому морі, і ніде, ніде не було навіть клаптика відрадної сині.
Ланцюгом, на три метри солдат від солдата, пройшли по селах карателі, вбиваючи жінок, дідів, дітей, забиваючи трупом криниці і силосні ями. Розпеченими від пожарищ і крові очима знаходили усе живе і тут же, на місці, різали, палили, четвертували, реготались здичавілим сміхом.
Одна жінка, коли почула наближення смерті, сховалася з дитиною у високому кадубі. Не помітили її, пройшли. Віддалялись постріли, тільки-но виглянула на світ — засірів другий ланцюг. Може і врятувалася б жінка у своїй схованці, та, зачувши поблизу чужинську мову, заплакала дитина; сміючись, так і перекосили чергами фашисти надвоє і кадуб, і жінку, і дитину. Та що людей — усіх собак, голубів побили, мовляв, через них здійснюється зв'язок з партизанами. Тільки врятувались ті, хто встиг заховатися в болота та в такому підземеллі, що навіть здичавіле закривавлене око карателя не помітило...
* * *
Спочатку по дорогах навколо дібров, стріляючи з гармат, промчали танки, потім машини, набиті піхотою. П'яні пісні уривчасто долітали до лісу, опоясаного партизанськими постами. Кожен пост складався з двох кулеметників, спостерігача і зв'язківця. Основні ж партизанські сили були в глибині. Кожен загін займав свій сектор оборони. Роти, що раніше були розкинуті одна від одної на кілька кілометрів, з'єднали в єдиний кулак.
Першим відступив у глибину березини пост Макаренка, коли, підминаючи молоді дерева узлісся і ригаючи вогнем, посунуло з поля п'ять танків. Ударив Макаренко по передній ' потворі з двадцятизарядного польського кулемета; заляскотіли кулі по броні, але машина вперто продовжувала просуватися вперед. Із штабу загону назустріч танкам вислали бронемашину. Одначе цього дня Підвисоцькому не довелось показати своєї майстерності: середній танк наскочив на авіабомбу, перетворену на міну, і, охоплений полум'ям, підстрибнув, а потім важко осів на розвержену землю. Решта танків повернула назад. Макаренко знову зайняв своє місце на узліссі, вганяючи в гніздо кулемета нову касету, набиту німецькими набоями.
Дмитро з узлісся добре бачив у бінокль, як поля захрясали сірими німецькими і жовтими мадьярськими мундирами, як встановлювалась удалині полкова артилерія, прибували автомашини, а сапери мінували поле, щоб ніхто з партизанів не зміг вискочити із смертельного кола. Прикидав у думці, звідки має початися наступ, і чув у душі той терпкий неспокій, який зникає, коли вже весь втягнешся у бій і нема тобі часу навіть стерти з лоба докучливий їдкий піт.