Велика рідня

Сторінка 284 з 319

Стельмах Михайло

Заметалися вороги на вузькому клині, а потім отарою, переганяючи один одного, кинулись у хвилі заводі, думаючи переплисти на той берег. І тоді лівобережні кущі замерехтіли цятками вогнів, обізвалися пострілами — шляхи відступу були відрізані загоном імені Леніна...

Ясний зеленавоголубий світанок підіймався над берегами Бугу. Сонце ще не зійшло, але схід уже горів, мерехтів і мінився дорогим шиттям; дубовим листом золотилися окрайці хмар, і на притихлій воді, що зараз нагадувала велетенський щільник, кожна сота грала то червоною барвою у виїмці, то синьою чи голубою в стінках правильного шестикутника.

Стихали постріли.

Незабаром із в'язниці висипали в самій білизні змарнілі в'язні, обнімаючи і цілуючи своїх визволителів. Якась жінка кинулась до Дмитра. Він, спітнілий і весь у землі, на мить одхилився назад, але на нього поглянули такі щасливі голубі очі, наповнені сльозами і усміхом, що він рвучко нахилився до них і відчув на устах теплий солоний присмак.

— От і познайомились — партизан Дмитро Горицвіт, — усміхнувся молодиці, бачачи, як в її очах мерехтять червоні відблиски пожежі.

— Щасти тобі, Дмитре, зустрітися і зі своєю дружиною, — стисла йому руку своєю невеличкою, довгастою, мов весельце.

— Коли б то так, — замислився.

— Дмитре Тимофійовичу! — під'їхав до нього Тур. — Вітаю з цілковитою перемогою над ворогом. Нашому загонові і вам особисто висловив подяку представник штабу партизанського руху.

— Спасибі!.. Убиті в нашому загоні є?

— Два. Чотири поранених. Є вбиті і в інших загонах Втрати фашистів — шість сотень. Можна сказати, район звільнено.

Обминаючи трупи ворогів, обвуглені головешки дерев, пащі пнів, що, неначе вигнуті криваві плахти, гаряче дихали вогнем і димом, Дмитро поїхав до своїх партизанів.

XVI

Діставши від штабу партизанського з'єднання триденний відпочинок, Дмитро повів загін у село Погоріле, що мальовниче розкинулось на крутих пагорбах понад Бугом.

Сонце, трохи посвітивши зранку, тепер зайшло за хмари і широкими прапорами пробивалося аж до середини неба. В його зм'якшеному світлі все навколишнє окреслювалось чітко і рельєфно, неначе і дальні хати, і хвилясті вишняки, і примхливі лінії Бугу, і корови в долині були вирізьблені із каменя. Зрідка на луги падав просвіток, і тоді здавалось, шо латаття і незабудки палали в хисткому жовгоголубому вогні.

По дорозі промчало авто, переповнене партизанами. З кабіни весело виглянув Пантелій Жолудь, гукнув комусь:

— Додому хлопців везу! Хай погуляють у своїх. Але не встигла машина пройти двісті-триста метрів, як зачмихала і зупинилась. Жолудь вискочив на землю, посварився на когось у кузові.

— Горючого, чорти, не догадались пошукати. Тепер к бісу в зуби поїдете, а не додому. Доведеться пішки чимчикувати. Увесь "шик" пропав.

— Чого ти, Пантелію, скрипиш, як немазаний віз. Залий бак моїм трофеєм. Спирт — перший сорт, — промовив невисокий червонощокий партизан, подаючи з кузова велику сулію.

— Шкода такого добра, — пожалів хтось із тих, хто випити не дурень.

— Добрячий спирт, — нюхнув Пантелій і зажурено похитав головою: — Таке добро виливати аж серце не на місці...

Проте вилив рідину в бак — хотілося на машині приїхати в село. Знову зачмихало, загурчало авто, і воїни з піснею помчали до своєї рідні, жінок, батьків та дітей.

Деякі партизани невеликими групами переправлялись через Буг, по стежках підіймались на круті пагорби і зникали в полумисках зелених долин, у вибалках, в чепурних селах, що потопали тепер у яблуневому квіту. І поки дійде вояк до своєї хати, за ним уже півсела прямує, розпитуючи про життя бойове, друзів, свою рідню. І дивися, якась мати біжить назад селом додому — може уже її син прийшов. А он якась жінка, почувши важку звістку про смерть чоловіка, побіліла, схопилась руками за серце, притулилась до плота і завмерла в тій скорботі, коли небо і земля темніють в очах.

На царині села Погоріле партизанів перейняли селяни хлібом-сіллю. Скинувши шапку, шанобливо поцілував Дмитро високий хліб, передав комісарові. І, вдивляючись в щасливі обличчя людей, в оту живу різнобарвну хвилю, що забила всю вулицю, в оті захоплені оченята дітвори, що повкривала тини, тримаючись руками за стовпчики чи квітучі гілки дерев, він чув, що спокійна радість сповивала все його тіло, як цвіт сповивав село.

Не раз у житті, досхочу напрацювавшись на полі, він, лежачи на возі чи просто на стерні, відчував солодку хвилюючу утому. Відпочиваючи, співало тіло, нахилилися над ним світи, М'яко мерехтіли великі зорі, і далина була така принадна і зрозуміла, як дівоча пісня в жнива.

Отак і тепер спокійно, урочисто і трохи сумовито було на душі. Радість, що заливала село, була такою близькою, все-проникливою, що вірилось: відшукається його сім'я, і до нього пригорнуться діти, як он до того високого партизана, що, посадивши на плечі дівчинку, в супроводі щасливої молодиці і цілого виводка малят прямує подвір'ям до хати. І всміхнувся, коли найменший хлопчик потягнувся ручками до гранати, неначе до цяцьки.

Люди запрошували до себе дорогих гостей, широко, навстіж відчиняли ворота і, не зачиняючи їх, так і йшли з партизанами до хат. І в тому простому селянському звичаї була така дорога любов до своїх людей, що тиха усмішка не раз молодила суворе обличчя Дмитра.

"Як ми заживемо після війни єдиною сім'єю. Все дріб'язкове вимететься з людської душі, поглибшають, покращають і любов, і почуття, і життя, як світ після грози..."

Та й тепер Дмитро щоденно помічав, наскільки морально підносились люди, що пройшли через ріки страждань, щоразу дивилися смерті у вічі. По-новому він бачив дружбу, любов до своєї землі, любов до коханої дівчини, жінки... Та й сам Дмитро уже був не тим Дмитром. Раніше обнімав світ лише своїми руками, а тепер охоплював його ще й думами, усім серцем, більше турбуючись за людську долю, ніж за свою. Колись давно основою вважалося своє, хай невелике, як пташине кубельце, але своє щастя, добро, своє подвір'я і хата. І інше розуміння було віддаленим, книжковим, лежало, як незмірна глибінь.

Тепер він кріпко підводився над тим притьмареним обмеженим світом, і життя його, не втрачаючи своїх характерних особливостей, поєдналось із життям людей; поєдналося не сіро, як у того, хто хоче заховатися від допитливого і правдивого людського ока, а як єднаються весною на бистріні різнобарвні живі струмки, доповнюючи один одним дивну веселку кольорів і не втрачаючи своєї особистої принади.