Мертва тиша була йому відповіддю. І тільки сотні очей так скинулись на нього, що він зразу обм'як, мерзлякувато повів плечима, махнув рукою і зліз на землю. І зразу ж гестапівці уміло заарканили дерево кількома петлями.
Першого потягнули на поміст пораненого Ільченка. З-за плеча оглянувся він, потім обернувся до людей. Тихим голосом, немов поздумуючи над кожним словом, твердо промовив:
— Прощайте, добрі люди... Дітей моїх не забудьте. — І дрогнули губи, перекосились.
— Не забудемо, — простогнав майдан.
Зразу ж петля в'їлася в тонку шию чоловіка. А товстий гестапівець з засуканими рукавами двома руками крутнув Карпа, і він закрутився на шворці, неначе веретено. Задоволено засміявся фашист. І той широко роззявлений рот з жовтуватим сяйвом запінених зубів був страшніший од самої смерті.
— Ааа! — сколихнувся майдан і побачив над помостом поблідле обличчя Івана Бондаря.
— Прощавайте, люди! Ви перше пишалися моєю чесною працею. Тепер і смерть прийму чесно, не згинаючись перед напасником. Тільки самі не ждіть такої загибелі. Ворог вішає нас, бо йому сліпить очі сонце з Москви. Ідіть назустріч своєму сонцеві. Знаходьте свою праведну путь.
Хвилею зітхнув натовп, і Варчукові здалося, що з сотні грудей вирвалось: "Знайдемо". А може то почулось? Підвів голову, але ніхто не подивився на нього. В сотнях очей горіло горе, біль і важкий упертий вогонь.
Удар держаком пістолета кинув Івана з помосту. Іще щось хотів сказати роздертим ротом, але кров стишила слово — не почули його люди. Так, піднісши на руках, і повісили Івана Тимофійовича не з помосту, а з землі, на одній з нижніх гілок. І знову гладкий гестапівець, оголюючи в усмішці жовті зуби, крутнув повішеного до себе, і він закрутився, пригинаючи гілку донизу. На сиву голову розколихане галуззя вронило кілька білих пелюстків і довго тремтіло кожним округлим, як сердечко, листком.
— Ой, людоньки! За що ж нам такі муки! — вирвався зойк з чиїхось жіночих грудей, і знову моторошна тиша, чорна і страшна, як вода на глибині...
Софію з дітьми спіймали вже на городах. В селі Созоненко приєднав до них учителя Василя Хоменка, вказав гестапівцям на хату Шевчика, а сам подався до школи.
Куди ж їх ведуть? Усіх до школи, а це?.. Еге ж, до їхньої хати... Там баба Орина зосталася, опухла, напівмертва.
Софія взяла на руки заплакану Любу, схилилась над нею, поцілувала у лоб і не помітила, як своїми сльозами окропила дитяче личко... Ось і подвір'я їхнє. Шумлять вишняки попідвіконню. їх сам Григорій садив... Григорій! І не нажилася з ним, а вже відходить життя.
— Ааа!.. — скрикнула, начеб фашист ударив прикладом не у вікно, а в її груди...
Вже й хата, її нова хата горить. Вогонь червоними хустинами пішов низом попід вікнами. Іще тісніше притулила дитину до себе. І так її крізь розтрощене вікно кидають з Любою в хату залізні слизькі руки. Потім, кривавлячи долівку розбитими ногами, до неї підповзає Катерина, насилу-насилу устає з ліжка баба Орина і щось тихо говорить старий учитель. Навіщо тепер слова? Хіба і так вона не чує, що прийшла смерть?
Їдкий дим і спека забивають хату. Софія кидається до вікна, обдирає руки об шматки скла, виглядає в сад. її зустрічають холодні скляні очі. Лунає постріл, і кров заливає праве плече молодиці. Але її тіло наче каменіє — не чує болі.
— Не плач, дитино. Наш тато їх усіх переб'є. Усіх, моя доню, — обливає сльозами і кров'ю Любу...
Далеко за вогнями Софія бачить Григорія: поспішає він з хлопцями в село. І молодиця, заплющуючи очі, ступає крок уперед, назустріч своєму чоловіку...
Потім вона бачить, як, обнімаючи Катерину, застигла посеред хати баба Орина, як, закусивши в роті пальця, стоїть посеред хати Василь Григорович, як темніє в диму обличчя Люби. Вона її пригортає до себе. А спека вже виїдає очі. От-от спахне сухий, як перець, волос. Вчувається: зараз витечуть очі, і Софія лягає обличчям вниз на земляну долівку, прикриваючи руками меншеньку, що вже захлинулася димом.
— Доню, ти ще жива? — і не пізнає свого голосу. Гірка жарінь забила шорстким болем.
Мовчить Люба... Що ж це по голові б'є?.. О, вже стеля валиться. Григорію, чи ти знаєш, як твої діти гинуть? Живцем горять. Григорію, радість моя, до чого дожилися ми...
А він іде за вогнями... Чому ж ти раніш не прийшов?.. Прощай, мій Григорію! Навіки прощай...
І вже не чує Софія, як спалахнули її чорні коси, червоними стали, як до неї тулиться Катерина, підбиваючись під руку своєї рідної, мов пташеня під крило, не бачить, як старий учитель кусає скривавленого пальця, щоб не кричати...
Надвечір на попелищі знайшли люди п'ять обгорілих трупів. Софія з дітьми лежала біля груби, міцно притулившись грудьми до землі. Перса її обвуглились, але не згоріли. Тільки по цьому й розпізнали люди, що то була молодиця, а не баба Орина...
Марійка очуняла в тітки Дарки. Довго не могла прийти до пам'яті, а потім, різко скрикнувши, прожогом вискочила з хати. Вона біжить тихими широкими вулицями; заплітаються босі ноги; кількома клубками перекочується всередині біль, забиває подих, і знову скривавлюються уста.
Беззоряний теплий вечір напував мертві вулиці пахощами яблуневого цвіту, а їй здається, що то не яблуні стоять, а білі вінки, приготовлені на могилки.
"Повісили", — це вона чула, наче з того світу. Невже не побачить його більше, не почує рідного насмішкуватого голосу?
І з острахом пригадує ту літню ніч, коли, вболіваючи за щастя дочки, бачила Івана зі складеними на грудях руками.
Майдан біля школи.
Тиша.
Груша в цвіту.
— Іване! Іваночку мій! — широко розкриваючи руки, кидається вона до чоловіка, і божевільна радість, перемежована з горем, на мить охоплює все її стражденне тіло.
Іван стоїть біля груші. Ось він похитнувся, наче почув слова дружини. Вона з розпростертими руками кидається до нього, її обпікають холодні-холодні руки з застиглими вузелками сплетених жил.
З жахом Марійка подається назад і застигає на місці. Важке тіло Івана Тимофійовича так підігнуло гнучку гілку, що він уже ногами вперся в землю. А повіє вітер, то й подається чоловік чи уперед, чи назад. Подивишся оддалік — наче й справді живий. Сивий чуб його обсипаний білим цвітом. Кілька вогких зарошених пелюстків упало на чорну сорочку.