— Коня де дістав?
— Війна принесла.
— Добрий?
— Справний.
— Старий?
— Восьми нема.
— Звідки знаєш?
— По зубах — кореної зірки нема. Та й верхня губа без зморщок.
— Та ти не тільки вірші читати вмієш. Ну, добре, приїжджай сюди через три дні — навчимо тебе дьоготь курити.
— Приїду.
— Про батька нічого не чути? — допитливо глянув Степан.
— Нічого, — зітхнув. — Думаю, думаю... Дома тільки сльози Хоть би здоровим батько поїхали.
— Не журися, все добре буде, — сказав таким голосом, Що аж здригнувся Андрій і припав до Степана.
— Може знаєш, чув що, Степане?
— Ні, не знаю. Так чувати доводилось. Тільки щоб нікому, навіть матері, ні слова.
— У мене як в могилі лежатиме, — твердо відповів, бліднучи від хвилювання.
— Є чутки, що твій батько партизанить. Фашиста б'є.
— Від кого чув?
— Сорока на хвості принесла. Чутка вірна, більше не допитуйся. Зрозуміло? Та держи язик за зубами.
— Вірне твоє слово, що батько у партизанах?
— Вірне.
Скаменів Андрій поміж двома дубами, не ворухнеться, тільки серце пташиною: тук-тук, тук-тук, наче на волю проситься, та в очах зарізало і самі повіки затремтіли дрібно та часто.
Неначе наяву побачив хлопець свого батька, такого мовчазного і такого доброго до нього; згадав, як він у грозу переносив його через річку і як славно було лежати на батькових руках, коли небо кололось на шматки і сліпучим синюватим сяйвом різало, било у вічі і гасло. ті дужі руки ніби знову торкнулись його, виносячи з великої грози.
— Скупаємось, Андрію?
— Скупаємось, — ніби прокинувсь од сну.
— Не боїшся холодної води? Ілля вже минув... З непривички можеш попектися.
— Ні. Я привишний.
Побігли до лісового озера. Вода біля берега була зелена-зелена — зілля тіні поклало, — а посередині — блакитна, з хмарами в глибині.
— Розступись, ворожа сило! — піднімаючи стовп, вскочив Степан першим.
Поплавком зникаючи під водою, Андрій бачить перед собою кипучий розбурханий світ і раптом розуміє свою помилку: партизанів треба шукати не на ковалевій, не в бересті, а в Городищі.
"Далеко тільки, мати не пускатиме. Вдосвіта виїду, а на леваді зверну на Городище".
І відразу ж починає кулаками розбризкувати райдужну воду.
"Мій тато живий. То він і до нас прибуде". — І хлопець міцно заплющив очі, щоб ясніше побачити дорогий образ, а серце трепетно, вистукує своїм молоточком велику та тривожну радість.
* * *
Він прокидається світанком, сповнений неясною радістю. Що ж у нього хороше на душі? Чи то добрий сон приснився, чи щось трапилось несподівано приємне? Раптом солодкий перестук прокочується по всьому тілі, і хлопець, посміхаючись, підводиться на лікті, бачачи і сизі вікна, і заклопотану матір, що стоїть коло столу, і свою бабуню, що порається біля печі.
"Бідні вони. Вони нічого не знають", — жалкує в душі. Але то жалість на мить, бо її підмиває чуття схвильованого трепету. Його тато живий. В партизанах. Воює. Бачить перед собою чорне рухливе обличчя Степана, ліс, обкопаний сосновий пень, а здається, що от-от вийде батько з-за дерев, візьме його на руки, як тоді, в негоду. І хлопець, посміхаючись, примружується, міцніше заплющує очі, щоб побачити свого рідного...
Перехитуються ліси, гордовито, поважно, ідуть над ними вітри; веслами по зелених верховіттях гребуть, а внизу шуми закипають. Він у лісі з батьком. Лунко б'є сокира під дзвінкий корінь грабини, і ахкає луна аж у других гонах. Потім стихає, і тільки тиха пісня іде понад землею. Із-за дерев він бачить: сидить його тато на пні, обперся рукою в держално сокири, тихо наспівує.
Він підходить ближче, стає за плечима тата і підспівує. "Це ти, сину!" — батько огортає рукою його плечі і ще тихше, неначе обоє глибоко задумались, пускають пісню так, щоб не торкнулась вона лісового шуму, а тільки зеленої землі... Яке то було щастя!
— Вставай, Андрію, — зажурена мати нахиляється над ним, і він їй усміхається широкою усмішкою.
"Може б хоч натякнути їй? Де там, — задумується. — Нічого не можна сказати. Слово дав. Бо як почнуть допитуваться... Хіба що Степана запитати — може матері можна похвалитись. І щоб нікому більше".
— Мамо, ви не журіться. Наш тато живий. — Бере торбинку з хлібом, огірками.
— Живий? Ти може чув що? — кидається до нього Югина, і обличчя її за одну хвилину міниться: то освітлюється надією, то покривається тінями.
Як йому жалко матері! Сказати б усе.
— Не чув. Снився мені тато. А мертві ж не сняться, — промовляє роздумуючи і опускає очі униз.
— І мені снився, — зітхає мати. — Коли ми вже, сину, почуємо про свого тата? — цілує його в лоб.
— Почуємо, мамо. Скоро почуємо, — і його голос так дзвенить, що знову розбуджує якийсь вогник надії в Югини, і вона знову зітхає, глухо і тоскно.
Дмитро тепер іще ближчим став їй, неначе тінь, ходив за нею. Чи працювала, чи лягала на відпочинок — незмінно чула його біля себе. Часом в пітьмі навіть руку простягне, торкнеться ліжка — чи нема дружини її. Ясно бачила його, і то більше парубком, у снах. І не знала Югина, що і цієї ночі був біля неї її Дмитро.
Андрій, жаліючи матір, тихо виходить на двір, і зразу ж його жалість розмивається іншим бурхливим почуттям: він шукатиме тата в партизанів у Городищі.
Любовно потріпав по шиї коня і тихо, щоб не збудити німця у другій хаті, виїжджає на вулицю. Довгим поглядом проводить свою хату, подвір'я, в думці прощається з матір'ю, бабунею, Ольгою — може не скоро побачить їх. І жалість прокидається до своїх рідних.
"Може ще повернутись, подивитись на них! Ні, хто повертається — не має удачі".
Риссю виїжджає на шлях, а далі — левадами. Оглянувся. Важкий туман закрив його подвір'я, село, і тільки неясно бовваніли на Великому шляху розлогі дерева.
На Бабизні повернув коня в об'їзд і подався на Городище. Обминув і пасіку, щоб часом не зустрітися з Марком Григоровичем
До самого півдня, натомивши коня, блукає хлопець ярами та болотами. Одначе ніде ні звуку людського, тільки дерево шумить, тільки розвихрені хмари летять по обважнілому небі, тільки, обтрушуючи пожовклий лист, вітер перемовляється з пересохлою травою та часом прокисле замшіле болото зачавкає під копитом коня.
Після полудня, обминаючи буйну зарость чагарника, почув, як незадоволено забурчав струмок — напевне якась перепона стояла на заваді, бо далі, в глибині, мав другий, більш співучий звук. Направив коня до струмка.