— Спасибі, Іване Тимофійовичу, — дякує Побережний і строго звертається до старих: — А вскоче, хлопці, хто в біду, кажіть — найшов на полі, аероплан скинув... Хай йому всякі недоноски на хвіст солі насиплять...
В цей час заскрипіла хвіртка, на подвір'ї співуче заляскотів чоловічий голос, забиваючи слова Марійки. Діди почали подалі заховувати листівки. Незабаром у хату, чіпляючись за одвірки, ввалився підпилий Полікарп Сергієнко.
— Іване Тимофійовичу, голубе сивий, кликали? Ось я і з'явився, як часи, а часи, як трамвай. Подаруночок вам, — вийняв з кишені пляшку. — Первак! Горить, аж гай шумить, та все синіми цвітами. Як синє море, котре неглибоке і в котрому нема дна.
— А клепки в тебе є? — різко обриває його Іван Тимофійович.
— Клепки? — незрозуміле відхиляється Полікарп. — Де? В бочках з закваскою? Усі, як з пушки! І холодильник є. От холодильник — усім холодильникам холодильник.
— Устану, Полікарпе, — на твоїх плечах поб'ю його, — так говорить Іван Тимофійович, що Сергієнко починає щось думати.
— Не штука побити — зробити дорожче коштує. За що такий гнів? Хіба я що?
— Ніщо! Обмий зараз же голову холодною водою.
— Це я вльот зроблю, як часи! — наспівуючи, кидається Сергієнко на кухню, невпопад бряжчить відром, квартою, і незабаром, розкуйовджений та притихлий, рівніше входить у кімнату.
— Ти серйозно задумав стати самогонщиком? — допитується Іван Тимофійович, стискуючи зашерхлі уста.
— Люди женуть — і я жену. Горе залити хочеться, бо на тіні з'їдає воно душу. Хоч сивухою душиш біду.
— Значить, душу колгоспника ти хочеш смердючою самогонкою залити... Щоб я від тебе цих слів ніколи не чув!
— Ніколи не почуєте, — з готовністю заспівав Сергієнко.
— Вона йому синіми цвітами горить, — не може заспокоїтися Іван Тимофійович.
— Більше повік Не горітиме синіми цвітами.
— Водичкою будеш розбавляти? — з'єхидничав Побережний.
— Водичкою, — твердо погодився Полікарп і зразу ж розсердився: — От і збили чоловіка. Не збивайте мене, я й сам якось зіб'юся.
— Щоб мені завтра своє підприємство у печі спалив або в Бузі потопив.
— І спалю і втоплю чортову машинерію.
— Ех, безсовісний ти чоловік! — напавсь Побережний. — В таку годину самогонкою промишляти. Чи ти подумав над цим своєю дурною головою?
— Не подумав, — оглянувся Полікарп. Перед ним суддями сиділи діди. І раптом тверезі сльози затріпотіли на віях чоловіка. — Будь вона проклята, ця самогонка, щоб я більше ляпався з нею.
— Бережи кожну зернину...
— Так я ж з буряків гнав, нех вона горить... Чому я не послухався Степаниди...
— Як вона? — добріє голос Івана Тимофійовича.
— Увесь час зі мною воювала. Самогонка — це розслаблення душі — каже...
Діди прощаються з Іваном Тимофійовичем і обережно розходяться вулицями, несучи, як скарби, перші листівки.
На краю села Побережного вигуком зупиняє поліцай:
— Ти чого, діду, пізно шляєшся?
Старий прикидається глухим і діловито прямує до Бугу.
— Заціпило тобі? Чого увечері ходиш?
— Га?.. Добрий вечір.
— Чи добрий — не знаю, не куштував... Чого пізно лазиш?
— Парубкувати надумавсь, — сердито випалює старий. — Розкричався, мов на батька. Де ти ріс, такий горлопан...
— Значить, парубкувати задумав, діду? Саме пора! — поліцай регоче і пропускає Побережного.
— Тьху на тебе, ріпиця паскудна, хвіст свинячий, — спльовує старий.
* * *
Марта вибирала на городі матірку, коли з-за кущів бузку з гідністю висунувся довгов'язий Ліфер Созоненко. На ньому чорні штани і багатокишенний френч, пошитий на зразок німецького, під носом смужка вусів, на рукаві пов'язка. В одяг і картуз понатикано ґудзиків катафалкового кольору. Женучи перед собою худющу тінь, він самозадоволено підходить до молодиці.
— Працюєш, товаришко бригадирша?
— Працюю, пане поліцаю, — процідила крізь уперто стиснені уста.
— Пане старший поліцаю, — поправляє і сміється. — Не все ж вам старшими бути. Перемололося ваше, половою за вітром пішло, костями на полях жовтіє. А наше, слава богу, панікадилом засіяло.
— Зачадило, а не засіяло, трясця твоїй матері! — несподівано позаду озивається лютий голос тітки Дарки.
— Ти мені, бабо, агітацією не занімайся. За ці штучки тепер і на шворці можна культурно подригати ногами — заняття не з дуже веселих, но пользітельно для декого, — не сердячись, зверхньо роз'яснює Созоненко. Самозадоволення Прямо сочиться з його широких очей, виблискує на вузькому обличчі. Він зараз упивається своєю владою і закругленою, перетиканою колючками лихих натяків мовою. — Ну, что ти розприндилась? За вчорашнім днем жалкуєш? Не совітую. Краще мотнись до хати і видумай що-небудь чоловікові. І то — обертайсь пропелером.
— Дуже просимо, пане поліцаю, до хати, — уїдливо запрошує Дарка.
— Пане старший поліцаю, — методично пояснює, копіюючи свого шефа,
— Просимо, просимо, пане старший поліцаю. Може побудете в нас, то й сипнячок на своє щастя, мовляли люди, захопите.
— Як сипнячок? — вражено насторожується.
— Отак саме: Ніна хвора лежить. Підете?
— Сказилася стара! — сповзає самозадоволення з вузького обличчя поліцая, на ньому ворушаться тіні остраху і гидливості. Созоненко обережно задкує від жінок. — Так що, баби, не будемо сьогодні ми сватами... А мені, Марто, пізніше, коли Ніна одужає, треба сурйозно поговорити з тобою.
— Наше давно відговорилося.
— Гляди, чи все? — в голосі Ліфера натягуються ноти погрози.
— Усе!
— Я не такий злопам'ятний, як ти. Можу пособити тобі, а можу в такий вузол скрутити, що кожна кісточка мотузочком тринадцять разів скрутиться, а потім трісне. — Злоба спустошує очі Созоненка.
— Щезни з пам'яті, — з такою тугою і ненавистю говорить, що поліцай обертається і скоріше прямує на вулицю. За ним покірно волочиться ще худіша тінь.
— З'їв! — злорадісно кидає тітка Дарка. — Слизняк, перевертень паскудний... Я й налякала його — десятою дорогою, Мовляли люди, минатиме нашу хату.
— Ви й мене спочатку, поки не зрозуміла, налякали... І не вхопило ніщо такого паразита.
— Марто Сафронівно! — на город влітає захекана розчервоніла Ольга, проворними рученятами вона охоплює ноги молодиці, голову відхиляє назад і пильно дивиться на неї знизу вверх.
— Що, донечко? Що, маленька Горицвітко? — підіймає Ольгу, притуляє її до себе. Якась підсвідома жіноча жалість і зітхання одночасно вириваються з грудей Марти, біля рота стрепенулися гіркі зморшки.