— База підходяща, — погоджується Сергій. — Коли план визріє, порадитеся зі мною. Щоб мені без всяких дитячих забавок.
— А я... Сергію, ми хочемо насамперед один місточок зірвати.
— Який місточок? — насуплюється Сергій. "Сказано, діти, на забавки тол розтринькають".
— Ну, не місточок, а місток, — Славко косо поглядає на брата, сміхотливо підбираючи соковиті уста.
— Напевне, обрали такий місток, що його корова ратицями розсуне, — сердиться Сергій, а сам думає, як би зірвати залізничний міст над Бугом.
— Навряд, — зітхає Славко. — Ти завжди нападаєшся на мене.
— Бо є за що. Про який ви думали місточок? — натискує на останнє слово.
— Про який... про залізничний над рікою... — вже сміється Славко.
— Про залізничний? А брата за ніс водив? — Сергій згрібає Славка в оберемок і п'ятірнею гладить по чуприні, як гладить тато — проти волосу.
— Сергію, та годі, а то мої кучері в самогон полетять, — борікається хлопець, вириваючися з братових обіймів.
За двором тиша розколюється жіночим лементом, впереміж обізвалося кілька пострілів. В комірчині по-комариному сумовито задзвеніли шибки. Славко миттю заховує міну під підлогу, а Сергій вискакує на подвір'я.
На небі ріденькі, ще не розкущені сходи зірок, на вулиці незрозуміла метушня, лайка, голосіння. Виставивши руки наперед, ніби боячись упасти, біля воріт пробігає жінка.
— Тітко Степанидо, тітко Степанидо, заждіть. Що воно таке робиться?
Жінка здригнулась, отямилась, припала до воріт.
— Чи це світ перевернувся, Сергію: партизани, захисники наші, вбивають і грабують нас.
— Як?! — одвисло підборіддя в хлопця. В Сергія зараз таке відчуття, неначе йому нижню частину обличчя затиснули в підкову.
— Ой, не знаю як, — заголосила жінка. — Скрині вверх дном перевертають, худобу вигонять, до молодиць пристають. Максим Новиченко і скажи їм: "Не партизани ви, а розбійники з великої дороги, не такі наші партизани". Так його з двох боків навиліт прострелили і за чуба виволокли на вулицю. Лежить чоловік, мов сніп.
— Правду він сказав: то не партизани! — Сергій обережно крадеться городами до охоплених криками і жахом будівель.
Останні сумніви розвіяно. Ще забігає на подвір'я, нахиляється над кучерявою головою брата:
— Славко, треба так зробити, щоб пани поліцаї горілку побачили.
— Побачать, Сергію.
— І слідкуйте за ними. Першого дозорця виставте біля ставка.
— За кожним кроком бандитів будемо стежити, — злісно стискаються уста. — Коли б це нам зброя. Ми б їх самі на макуху розкришили.
Сергій, прямуючи до партизанського загону, зникає в гущавині садів...
* * *
Тільки один раз вистрелила варта і, скошена, впала на дорозі біля будинку сільського виконкому. Середина будинку загупала, заборсалася спросоння, і два вікна майже воднораз застрочили пунктирами трасуючих куль. Розстрілене скло полетіло і з інших рам.
Віктор Сніженко вдарив запальними по невидимому кулеметнику. Зразу ж біля вікна золота розсип куль безглуздо метнулася вгору і обірвалася. Партизани тінями заворушилися на тлі білих стін.
В будинок, розщеплюючи і освітлюючи його, полетіли гранати. Лайка, зойки, благання і вогонь почали розпирати простору будівлю.
Бій стих так само швидко, як і почався.
На східцях, піднявши розчепірені жахом і просвітлені вогнем руки, з'явилося кілька очманілих, обеззброєних поліцаїв.
А селом уже летіли, передавалися з уст в уста радісні слова:
— Справжні партизани прийшли!
— До кореня винищують запроданців.
— Так їм, паразитам, і треба.
— Тільки подумати: яку грязь хотіли кинути на партизанів.
— Товариші, біля сільради мітинг буде.
— Кажуть, товариш Новиков прибув.
— Партія і тепер з народом.
— Треба запитати його, чи скоро наша Червона Армія прийде.
Село, освітлене хитким сяйвом пожежі, збиралося на мітинг.
Недремний та Сніженко попрощалися з Новиковим і швидко попрямували з основними силами партизанів до міста. Сьогодні мав здійснитися план Сніженка — план блискавичного нападу на в'язницю. Спіймані поліцаї сказали паролі міських патрулів і тюремних караулів. Двох поліцаїв Сніженко прихопив із собою, проінструктувавши, що їм треба робити. Ті, до півсмерті перелякані, погодилися на все. їм навіть дали гвинтівки, правда, без багнетів і патронів.
Сніженко майже всю дорогу розмовляв з партизанами, підбадьорував їх, ще і ще пояснював кожному, як треба діяти біля в'язниці під час всяких несподіванок. Начальник штабу сьогодні радів і хвилювався більше звичайного. То було півбіди, коли під час партизанського нападу хтось утікав з ворогів, а тепер така втеча підведе під шибеницю всіх ув'язнених... Та й що може бути відраднішим, аніж визволення рідних людей! І при одній згадці про це все серце Віктора Івановича наливалося незвичним трепетом. Навіть раз спіймав себе на тому, що якось само по собі прошепотілося: "Дорогі мої, незабутні..."
На околиці міста партизанів перепинив патруль.
— Стій! Пароль!
— Чота! — відповів поліцай.
— Щось вас більше за чоту, — завагався патруль, прикладаючи гвинтівку до плеча.
— Чи ти не пізнаєш нас, Григорію? — обізвався другий поліцай
— Пізнати-то пізнаю, але, придивляюся, вас менше виїжджало з міста, — заартачився патруль. В цей час владно обізвався Сніженко:
— Ти що, більма самогоном залив? Не бачиш: заарештованих ведемо.
— Так би й давно сказав... — не докінчив патруль: розвідницький кинджал з розмаху нахилив його до землі...
Чорними безформними контурами наростає другий поверх тюрми — першого не видно за глухою напівобваленою стіною. Партизани безшумно охоплюють старовинну будівлю, перерізають дроти.
Віктор Іванович б'є прикладом у вузьку обковану хвіртку. Через деякий час по той бік стіни обізвався заспаний голос:
— Кого там нетерплячка мордує?
— Добрий день, як здоров'я Івана? — відповідає поліцай.
— Іван здоровий, — шабортить заслінка вовчка, і крізь кружатко скла проціджується жовтий пучок світла. — Це ти, Лаврухо?
— Та я, Климе.
— Знову привели свіжу партію?
— Атож.
— Багато?
— Хватить.
— І де їх дівати? Уже й сплять навстоячки, — відкриває хвіртку і сам засинає навіки.
Партизани насамперед кинулися на варту і до караульного приміщення. І як не старались, але без кількох пострілів не обійшлося.