Змучені, оброслі, почорнілі полонені накидались на ту убогу харч, жадібно впивались у неї, припадаючи до землі. Та багато кому вже було не до їжі — тільки одні запалі страшні очі з каламутними голодними тінями світилися з глибоких ям. І Созінов з острахом одвертав свій погляд від тих страдних вогників, які, туманячись, уже губили і тоненьку лінію обрію, і масиви землі.
Ні, він не буде ждати такої смерті. Хай його куля наздожене на дроті, перепинить на дорозі, але він буде тікати, і то негайно тікати, щоб не ослабнути, не охлянути, як ті сердяги, яких вже не радує ні сонце, ні життя.
Він пильно слідкує то за одним, то за другим вартовим, вибираючи більшу "шляпу".
"Ага, от цей підходящий", — переповзає на другий бік табору, що тут відділяється дорогою і тином від зважнілого города. Сутулий пристаркуватий німець, клішняючи вигнутими ногами, байдуже і втомлено підіймає важкими чобітьми кудлатий пил. Тоненьким голосом щось замугикав під ніс, ще більше нагинаючи голову донизу.
"Такий поки схопить гвинтівку, зажене патрона — можна перескочити в город. Як же з-під дроту виповзти?" — Довго сновигає по табору, поки не знаходить заржавілий віконний прогонич. — "Погана, погана зброя, та де ж кращої взяти?" — і осміхається в душі, пригадавши приказку Тура: "Сякий-такий Пантелій, а все-таки веселій.. Де ти тепер, друже?"
І відгонить настирливі думки, що окреслюють безкровне, з загостреним носом обличчя побратима.
"Ні, не такий ти, брате. Ще побачу тебе".
Та знову марево розстеляє сірий кинджал дороги, біля якої лежить командир, а кров його яскраво червонить зелену траву та бузкові косарики.
"Як розігралися нерви після приступу", — до болю стискає прогонич в руці і пильно слідкує за сутулим вартовим, вивчаючи кожен його рух...
Сонце вже наближалося до далекої зубцюватої смуги лісу, коли на саму середину табору викотився парокінний віз, навантажений гарбузами. Старий вусатий машталір з переляканими і страдними очима зупинив коні; до воза підійшов німець-охоронник, схопив гарбуза і вдарив ним по колінах полоненого. Вдарив і розреготався, аж перехиляючись назад. Знову підійшов до драбиняка — і недоспілий гарбуз розколовся на голові другого полоненого Заливаючись сміхом, фашист бив полонених жовтими, білими і рябими опуками, до яких тягнулися голодні руки; вони розривали на шматки гарбузи і підносили ці брудні шмагки до скривавлених уст Та й таких щасливих, кому попадався шматок волокнистого гарбуза, було небагато...
Добре, що туманна ніч, добре, що на варту заступив той самий сутулий німець.
Тупим прогоничем Созінов копирсає суху землю, грудочку за грудочкою віддирає пазурами і відгортає вбік. Потім, спітнілий, відповзає назад, і прогоничем починає орудувати невеликий червоноармієць, що прикривав його шинелею.
Скільки пройшло часу — він не може сказати; серце товкло і товкло груди, що вони аж набрякли од болю.
Ніколи так не хотілося жити, як тепер. Він руками зломив би фашиста, коли б той перепинив його на дорозі. Тільки при згадці, що німець зупинить його, сила з диким гулом, як прибутня вода, розпирала все тіло. Кожну кісточку, кожну жилку він відчував у собі, як колись, у спортивних змаганнях. Ні, він у це твердо вірив, що людина може зробитися велетнем, може стати і ганчіркою. Не цураючись усього людського, розуміючи і горе, і сум, він нікому, і в першу чергу собі, не міг би простити того розслаблення, що розм'якшує волю і силу.
І він був готовий до нових боїв і випробувань, бо був солдатом і сином своєї землі.
Наближався світанок. Такий, як тисячі світанків, і не такий. Бо ж невідомо, чи стріне він, Созінов, наступний день, чи погляне очима у незмірну глибочінь дня, чи почує ніжний приторк передосінньої землі і золотого сонця, чи відчує серцем якусь зміну в безкраїх світах, чи збагатиться, хай гірким, а таки досвідом, хай нелегкою, а таки думою, а не байдужою порожнявою.
— Готово, товаришу лейтенанте. Хто перший полізе?
— Як ти хочеш?
— Я за вами.
"Проторені стежки завжди легші", — зовсім недоречно спадає йому на думку і, рукою підводячи дріт, боком виповзає за огорожу.
Як гулко б'ють чоботи вартового, бо вухо притулилось до землі; як дуже шумує в голові; як легко ноги виносять його через вулицю; як міцно пахне терпким настоєм невидиме коноплище! Яке блаженство — припасти грудьми до землі, всю ніч вдихнути в себе, все небо вловити очима, і знову почути над собою повів життя. '
Над головою перехитуються кілька головок маку і чути, як сухе зерно шелестить у війчастих головках; нахиливши голову на схід, задумавсь головатий соняшник; земляним міцним духом віють кущі купчаків. Обережно розводячи руками просо, до нього наближається червоноармієць.
— Спасибі, дорогий товаришу.
— Носи на здоров'я — всміхається, стискуючи вогку і шорстку руку, набиту сухою землею.
— Що ж, будемо розходитись?.. Одному зручніше проскочити...
За городом — росяний луг; із туману неясно маячить вершок округлого стога; ліворуч сильніше віє прохолода — очевидно, там річка або ставок. Созінов знаходить стежку і нею йде назад, щоб вийти на іншу, заплутати сліди, які легко можна знайти на прим'ятій городині, росяній траві...
Ліс неначе сам іде назустріч, розчиняє синьозелену браму, вітає співом ранньої пташини.
І тільки тепер Созінов почуває смертельну втому, біль у покалічених чорних пальцях і голод. Та сон сам закриває воїнові натомлені повіки.
* * *
Трудно умирав боєць Юрій Навроцький.
Іще в напівзабутті він усім понівеченим тілом чув, що смерть налягає на нього, перехитує лісовими шумами, бризкає живучими росами, які вже не оживлять його.
Страху не відчував.
Була спокійна печаль. Не та мудра печаль, з якою відходять в небуття старі люди, що наробилися за вік діла, дочекалися дітей і внуків і вже не раз чули в своїх стужавілих жилах земляний холод; не та гордовита романтична печаль молодих років, що й розцвісти не встигли — і теплою кров'ю, і теплим вишневим цвітом обсіяли грозову землю.
Це була печаль середніх років, які з клекотливої ріки юності випливли на спокійніше, однак не вужче плесо. Молоді мрії і пориви відтворювалися, переливалися в матеріальному світі в творчий труд, у карбоване зерно, в червонобокі плоди. Уже було в житті щось досягнуто, сказано своє слово, зроблено своє діло, а невтомна широка душа аж завмирала у трепеті перед розкриттям нових обріїв, ясних верховин. Це була спокійна тяжка печаль дослідника, який, уже тримаючи в руках таємницю природи, випускав її на крутому перевалі.