— Іване Васильовичу, здається, десант! — з карабіном вискочив на дорогу. Обличчя йому побіліло, зморшки поповзли вгору.
З хмарного неба обтрушувалися хмарини парашутів. Іван Васильович, на ходу виймаючи пістолет, кинувся до роз'їзду. Гнів і лютість так заклекотіли, що він спочатку нічого не бачив, крім натягнутих вітром шовкових парасольок; на них незграбно метлялись чорні постаті диверсантів.
— Сергію, на весь дух до роз'їзду. Хай подзвонять у місто. Дай карабін!
— Я зараз! — міняються зброєю, і Сергій великими стрибками летить до казково крихітного будиночка-грибка.
Іван Васильович уже не бачить парашутів — перед ним тільки чорні плями. Оце і є ворог.
"Коли б не промазати", — підводить карабін, затаює подих, бачачи, як бовтаються ноги диверсанта.
Невеличка віддача в плече, дзвін у вухах — і парашутист обм'як, немов ганчірка.
Тепер Іван Васильович спокійнішим зором бачить, як полем біжать колгоспники з дробовиками, берданками, а то й просто з сокирою, вилами чи дрючком. З другого боку заходять бійці винищувального батальйону.
Ще навів карабін на горбатого — з рацією за плечима.
— По-снайперськи! — завзятий окрик Олексієнка. — Дамо їм зараз жизні! — Він, примружуючись, підіймає пістолет, і зразу ж після пострілу по пшениці забризкала кров.
Поле дедалі частіш обзивається стріляниною, тісніше змикається живе коло. Але частина парашутистів встигла спуститися на лан, і автоматні черги вже викошують похилене стебло.
Іван Васильович разом із Олексієнком кидається до груші-дички, стріляючи в те місце, де хвилюється жниво. Різкий окрик зметнувся біля дерева. Над колоссям, немов над водою, піднялися тремтливі руки з автоматом, ще обізвалася черга, завищали кулі, і Кошовий, хитнувшись, похилився на Сергія.
— Іване Васильовичу! Іване Васильовичу! — очі у хлопця наливаються жахом, на скроні тріпоче розбухла вена.
— Чого ти? В серце ж не попала... Не дрейф, Сергію... Обличчя Кошового береться білими плямами, аж поки вони не зливаються водно. Стомлено приплющуються обважнілі повіки, а уста сохнуть на виду. Сергій, беззвучно плачучи, виносить на руках Івана Васильовича з потолоченого поля.
Спустошений болем, з лікарні подзвонив він про нещастя Павлу Михайловичу.
— Як?! — зітханням вирвалося в секретаря обкому.
— Війна, Павле Михайловичу, — більше нічого не може сказати Сергій.
— Через двадцять хвилин буду в лікарні.
Павло Михайлович зразу ж подзвонив у райком Новикову.
— Генадію Петровичу, негайно приїжджай.
— Вночі?
— Вночі.
— Матеріали якісь потрібні?
— Ні.
XIV
Рана ще не загоїлась, коли віддалений гарматний гуркіт почав пробиватися тихими ночами до села. Накульгуючи, спираючись на палицю, Дмитро виходив у двір і довго не міг одвести наболілого погляду від далекого обрію.
Поспішали на фронт машини, танки, їхало поповнення, а обабіч шосе їхали і йшли на схід намучені люди з убогими пожитками, з заплаканими дітьми. Гнали колгоспники великі табуни худоби; ревіли круторогі воли, жалібно, по-дитячому плакали вівці і падали на шлях, страдно дивлячись старечими янтарними очима. Розчахались ноги і ратиці в корів, і невпинний плач стомлених отар, як тривожний сон, висів над селом.
Одного надвечір'я на заморений обоз налетіло два літаки; з-під їхніх крил злобно замигкотіли вогники; кулі, крешучи з асфальту іскри, потоками промчалися над беззахисними людьми і худобою.
Дорога, наче осіннім листом, зарясніла кривавими плямами. Дмитро побачив, як мати, прикривши собою дитину, упала на землю і зразу ж біля них почала розповзатися паруюча стрічка.
— Мамо, мамо, — плакало дитинча і здоровою ручкою тягнулось до мертвої руки матері.
Кілька нових могил невідомих біженців виросло за селом, Кількох дітей взяли собі колгоспниці на виховання. І знову в пелені сірого диму тягнулись табуни худоби і обози, попадаючи під негоду, обстріли і бомбардування.
— Що ви за виродки, фашисти, — темнів од злості та безсилля Дмитро. — Хіба ж не видно, хто їде, хто йде по шляхах?
— Фашисти хочуть наш слов'янський корінь висікти. Тому всіх б'ють, — пояснив старий учитель Микита Дем'янович, увесь облитий сивиною.
А з усяких темних кутків і щілин починали виповзати мокриці, безбатченки, у яких, крім отруєного гнилого мозку і неситого шлунку, нічого не було. Якісь підозрілі ворожки і ворожбити гадали та розпускали поголоски, одна одної потворніші. З'явився злодій, що з тюрми не вилазив, Олександр Кухня, покрутився, покрутився і десь зник, пообіцявши, що скоро прибуде, і не сам; десь у лісах переховувався Ліфер Созоненко, переказавши, що незабаром він відкриє свою комерцію.
Розповідали жінки: тепер у Варчука перед всіма іконами горять свічки.
— Чекали своїх визволителів — дочекатись не могли, і нарешті ідуть вони, — радів старий Созоненко, що звідкись з'явився цими днями в селі. Його сіре потріскане обличчя лущилося брудною іржею ластовиння, а в очах світилася люта рішучість.
— Виповзають гади недобиті. Хоч би їх кудись погнали, — хмурячись, казав Дмитро до Микити Дем'яновича.
— Закону нема такого.
— Так потім вони людям дихнути не дадуть.
— Може ще відженуть ворога.
— Коли б так, — зітхав і жадібно ловив усяке слово надії.
Тa наступний день не приносив утіхи. І коли у Майданах окопалися наші батареї, Горицвіт зібрався в дорогу.
— Куди тобі такому їхати? — припала до нього Югина. І тоді зовсім несподівано втрутилася мати, що досі мовчки стояла біля столу, не зводячи погляду з сина.
— Нехай, дочко, їде.
Здивовано поглянув Дмитро на матір. А вона вийшла з сутінків, невисока, сухорлява, з страдно опущеними вниз зморшками біля уст, вогко світячи глибокими чорними очима. І така мука коливалася на її лиці, що мимоволі Дмитро нахилив голову.
— Їдь, сину. Така тобі, видати, випала доля. А її не обскачеш конем. Бачиш, що робиться на світі: діток убивають, старих убивають, а хто ж оступиться за них... Такий нам час тяжкий випав... — От-от мала заголосити, але перемогла себе і вже говорила повільніше, глухіше: — Їдь, дитино моя, і повертайся скоріше. Зі своїми повертайся. А ми вже без тебе горювати будемо. Кожної години виглядатимемо з шляху. Кожної хвилини тебе споминатимемо.