Глянув Дмитро на дівчину, застиг, занімів, тільки очі заясніли чи від подиву, чи від радості.
— Чаго очі витріщила, як теля на нові ворота? — замахнувся гарапником Карпо. — Відчиняй браму! Де-легатко! Це тобі не на зборах гораторствувати. Бач, — звернувся тихо до Дмитра, — на посиденьки в сельбуд потягнулась. Ну, батько їй приписав такі збори, що й сісти на лаві деякий час неспідручно дівці було... Та швидше там! — гостро зиркнув на Марту.
"Розкричався лупатий, — сковзнув очима по спині Карпа, — крізь вигнуті ноги хоч свиней проганяй".
Широке подвір'я було завалене деревиною, тесом, в'язками дубової кори. Як цяцька, красувався на цегляному підмурку будинок з ґанком, оторочений навкруг дерев'яною різьбою. Біля причілкового вікна розрісся волоський горіх.
З баняком до сажа пробігла Софія Кушнір, лукаво блиснувши очима на Дмитра, і зразу ж її обличчя набрало виразу перебільшеної скромності, за якою приховалась значуща усмішка.
Коли відкрили двері, з світлиці вдарило міцним самосадом, самогоном, яблуками і розпареним їдким потом.
Гості щільно затиснули три столи. Від божниці через дві стіни потекло потемніле золото і срібло образів, під образами у великих рамках тиснули одна одну старі фотографії, на комині витрішкувато дивились червоні голуби з підведеними білою глиною ногами.
— Наче Дмитро прийшов, — підвівся з покуття господар і схвально подивився на Карпа.
— Добрий день! — зупинився Дмитро, розглядаючи Барчука. Біла, підперезана тонким плетеним поясом сорочка облягала худе, костисте тіло Сафрона. На чорному клинцюватому обличчі гостро горбився, зразу ж біля надбрів'я, великий ніс і обвислим тонким косяком вростав у смолисті хвилясті вуса. Під чорними, без блиску очима двома круто вигнутими циганськими сережками витягнулися фіолетові підтьоки.
— Знав я твого батька покійника Тимофія. Топковий хазяїн був. Правда, революція виділила йому поміщицької земельки, — стишив голос. — Але чого ж не брать, коли дають. Правду я кажу? — звернувся до гостей, а рука чогось затремтіла і пальці неспокійно, павуком, забігали по скатертині.
— Коли поміщицьку — можна, а коли нашу, то другий вопрос, — запустив покриті топленим салом довгі пальці в буйний каштановий чуб Яків Данько. — Від поміщицької і я б не відмовився.
— Чому не так, — засміявся хтось з гостей.
— Сідай, Дмитре, гостем будь, — запрошувала Горпина Варчук, пишнотіла, білява молодиця, розгойдуючи широкий дзвін тютюнової спідниці.
Сидіти випало насупроти Карпа і щасливої, розчервонілої Марти. Почував себе ніяково, бо чомусь здавалось — всі дивились на нього. Був важким і незграбним та, випивши дві чарки, посмілішав і знову перелякався, почувши під столом приторк дівочої ноги.
— Марто, чи це "гусак, чи гуска? — строго допитувався Карпо, роздираючи руками тлусту гусятину.
— Сам ти гусак, — пирхала Марта, поглядаючи на Дмитра. Самогону було досить, і стриманий вулик загудів сильніше і знову притих, коли господар з чаркою обійшов усі столи. Ішов поважно, заховавши під чорними вусами владну усмішку.
— Пий, Сафроне. Хазяїн як п'є — про нове дбає, харпак — останню сорочку пропиває, — дзенькнув чаркою в чарку сп'янілий Данько, і самогон плеснув на домоткану, з червоними пружками скатертину.
— Не галасуй, Якове, — поморщився Сафрон. — П'єш ти, як... Половина витече. Бочку випий, а краплі не пролий. Так господарі п'ють. І не базікай лишнього, — заокруглив тонкими губами всю чарку і так різко відкинув голову назад, що вуса, надламані над куточками вуст, охопили вилками загострений клин підборіддя.
— Яків свого не проллє, то він чуже тільки може.
— Не пащекуй! — гаркнув Данько на Денисенка. — Не раз тебе з біди вивозив. — І його вилицювате обличчя налилося кров'ю.
— Ти і добро поміщицьке вивозив, аж коні з шкури вилазили, — невгавав підпилий Денисенко.
Данько сердито подивився в куток, швидко провів пальцями по довгих бровах. Лайка ледве не зірвалася з уст, але зразу ж, передумавши, розсміявся і очі налились самозадоволеною втіхою:
— Навіть піаніну вивіз. Курям за сідало стало. І такою в мене одна курка, рябенька, була інтересанкою, ще тільки їсти злазила з клавишів — грала все. Тіатр та й годі. Ну, потім чортів сельбуд таки забрав піаніну в мене... А хто в ті часи не вивозив? Не зівай, кажуть, Хомка. Жаль, що скоро тоді комітетчики почали свої порядки встановлювати, щоб наш брат не дуже старався. Так я червоний прапорець приладнав на возі — і, скажи, в усі економії і панські маєтки почали пропускати без слова. Хоч цілий будинок вивозь...
— Цить, старий. Не мели лишнього. Начальство з округи сидить!
— Начальство?.. Для кого начальство, а для нас Петро Крановий. Своя людина!..
— Сільрада наша... Мірошниченко, значить, страшніший за це начальство, — заспокоїв жінку Данька підпилий Січкар.
— Цей Мірошниченко домірошникується, — похмуро пообіцяв Данько.
— А мене не зобидили? Душа перетліла. Найкращу земельку як язиком корова злизала. — Руді вуса високого Данила Заятчука вскочили в чиюсь чорну бороду, здавалось — підпалили її, голосно чмокнулись уста.
— Не треба тривожитись. Гуляти ж прийшли, — спинив їх Сафрон. Він пив і не впивався. Великі очі насторожено і зверхньо оглядали гостей.
— Таку скриню своїй дочці приготувала, що парою коней з місця не зрушиш. Одних кожухів... І червоний романівський, і білий, і чорний, і критий...
— І я по саму ляду забила. Хай не ремствує на батьків.
— Купував мій старий коня, і купив, приїхав додому — аж це кобила.
— Га-га-га!
— Цить, стара, не страми серед людей. То кінь новомодний.
— За твоє здоров'я, Дмитре, — зупинився Сафрон біля їхнього столу. — Чував, чував, що у батька весь пішов. Господарюй, корінням в землю вростай — це сила наша, — і чокнувся чаркою.
Марта ледве не вискочила з-за столу і, приховуючи радість, подала голос:
— А зі мною?
— Можна й з тобою, мазухо, — звузились очі Сафрона. — Щоб щасливою була.
— У ваших руках моє щастя, — встала і вдавано зітхнула.
— У господніх, — підвів угору чорний вказівний палець. — Я не ворог тобі — І знову голос став розважливим і строгим, немовби ставлячи перегородку. Але Марта вже не помітила цього.