Нарешті вони знаходять свого командира батареї, молодого невеличкого лейтенанта Тура, який щойно повернувся з спостережного пункту.
— Навідник? — зрадів Тур. — Це у нас дефіцитна спеціальність. Свою справу знаєш?
— Знаю, товаришу лейтенанте. На Халкін-голі лупив чортів, аж чорти сипались.
— Повоюєм! — щиро тисне руку лейтенант, — Сержанте Лавриненко!
Проворний сержант підбігає до лейтенанта. Велика, прим'ята осколками каска перегойдується на його голові. І Шевчик зразу ж з великою повагою слідкує за кожним рухом сержанта.
— Це командир першої гармати. Будеш у нього навідником.
Федоренко молодцювате віддає честь, і Григорій помічає, як втомлене обличчя лейтенанта освітлюється схвальною усмішкою.
— Григорій Шевчик? Знаю такого! В одному Указі з моїм батьком нагороджений. Що, в помічники старшини призначити?
— Ні, — пригадуючи слова Федоренка, рішуче закрутив головою. — Хочу бути зв'язківцем.
— Он як? Це добре, — тисне руку Григорієві. — Старшино! Невеликий білявий сержант підходить до них.
— Нагодуйте хлопця і передайте сержантові Нігматі.
VI
Нерозгадане, тривожне "як" розвіялося скоріше і легше, ніж думалося спочатку.
Того ж вечора, після прив'язки батареї, Григорій з зв'язківцем Рязановим, русявим горьковчанином, топчучи важкими чобітьми недоспілу ниву, проводив кабель до нового НП командира батареї. Попереду, десь біля острівця лісу, противно крякали міномети, а потім осторонь вибухали міни; над восковими нивами метлялись червоні фонтани.
— Дряк! Тряк! — викрикували міномети. І ці звуки нагадували чи швидкий сухий перестук терниці, чи наполохане крякання качок.
— Шліссс! Шліссс! — мелодійно пролітали з нашого боку невидимі снаряди, і ліс ахкав тривожно і глухо.
Поспішаючи розмотувати кабель, Григорій тепер бажав тільки одного: скоріше, скоріше б дотягнути провід до спостережного пункту.
"Коли б хоч не заблудитись", — думав з тривогою. Невдалий початок міг би зразу викликати недоброзичливе ставлення до нього артилеристів-кадровиків.
Котушка все тоншала, оголяючи нерівні кулаки мотків; кабель з сумовитим зітханням, обрушуючись, падав на задумані колоски, ставав липким од вичавленого пшеничного молока. В Григорія уже притупився жаль до стоптаної ниви, до стогону недоспілого колосу, — більші турботи хвилювали його. І вже сірий кабель з липкими вузлами паростків, що обпікали пальці, був не кабелем, а стежкою, яка єднала його життя з життям великої армії. І вже не міг уявити свого життя без цієї найпотрібнішої роботи, без старенького "унаефа", що коливався і коливався біля боку, вириваючи стебла з зачерствілої землі.
І коли на схилі невеличкого пагорбка він побачив лейтенанта Тура, — усміхнувся і полегшено зітхнув.
— Скоріше зв'язуйтесь з вогневою, — заклопотано кинув лейтенант, вдивляючись в темінь, що плюскотіла над житами, неначе прогріте зоряне озеро.
— Дніпро, Дніпро! — глибоко увігнавши заземлення, присів у окопі Григорій.
— Днепр слушает! — обізвався чіткий гортанний голос з грузинським акцентом.
І ці слова були для Григорія солодшими за музику. Тепер можна було і піт обтерти з чола, і амуніцію поправити, і цигарку закурити.
— Зв'язок налагоджено, товаришу лейтенанте!
— Добре. Трубку не випускати з рук. Ні в якому разі не зумерити.
— Є, не зумерити.
В окопі спостережного пункту, тихо розмовляючи, сиділи бійці із взводу управління. Не було тільки двох розвідників — пішли в розвідку з помначальником штабу першого дивізіону лейтенантом Созіновим, про якого уже кілька разів чув Григорій, як про завзятого і вигадливого командира.
— Да-а, таке воно вийшло одного разу, коли в кашу все змішалось біля Чорнолісся, а піхоти і на розплід не було поблизу. Попадаємо увечері, нарешті, ми з лейтенантом Созіновим на станцію, що загубилася посеред лісу, і попадаємо прямо з дороги на бал, — тягне, прикриваючи обома руками цигарку, червоноармієць біля стереотруби. — Безпечно добираємось до вагона, відчиняємо двері і замість наших зустрічаємося з німецькою офіцернею. Сукини сини, сидять, як дома, пороздягались, деякі лише в одних довгих сорочках, ґерґочуть по-своєму і горілку п'ють. А закусок — гори, всяких-превсяких. А тут їсти хочеться, аж вуха попухли. Побачив я цей фрицівський бал і про їжу забув. "Тут тебе нагодують", — похолола душа.
— Русіш офіцер. Гут, гут, — підвівся найближчий і рукою запрошує сідати, — напевне подумав, що ми якесь зрадницьке охвістя.
Тут лейтенант як вшпарить по гітлерівцях з одного боку, ну, а я з другого, то їх, бугаїв, зразу і облило мазкою. Далі лейтенант пострілом погасив світло — і хода з вагона в ліс... Що там робилося після нас! Содома, гомора і фриціада! До самого світу стріляли. А ми, голодні, холодні, премо до своїх на третій швидкості.
— Прокопенко, їсти хочеш? — питає лейтенант.
— Макітру вареників з'їв би, товаришу лейтенанте.
— Може вернемося на старе місце — у вагон?
— Ні, — кажу, краще не треба, бо де фашист торкнувся до їжі — у горло не полізе.
— Ну, тоді я сам буду, — і виймає з кишені плитку шоколаду і так хрумає, що мені аж кишки підводить.
— Товаришу лейтенанте, це ви там взяли?
— Там, — каже. — Тільки він тобі у горло не полізе.
— Ох, і бреше, — хтось в захопленні тре руками. — Про шоколад десь сам приточив!
— Чого там приточив, — обертається Прокопенко. — Попитай у лейтенанта.
— Тихо мені, — лунає зверху голос Тура, і всі затихають, а потім знову із темряви озивається пошепки чийсь голос:
— Ех, відступиш з якої позиції — і душа тобі вивертається. Щоб нашу землю смердючий фашист паскудив?.. Ох, і дали ми їм раз жизні біля Дунаю.
— Технікою пре, сучий син. Не вспієш ударити з гармати — вже і "кум" чи "корова" над тобою кружляє. От і міняй вогневу, бо роздовбають, як сороки яблуко.
— Самольотів би, танків сюди, на нашу дільницю. На гарматах одних тут держимося...
— Вбігаю я в село, а по вулицях фашисти б'ють — спасу нема. Дивлюсь: на подвір'ї дід гичку сікачем січе.
— Діду, ховайтеся! — кричу. Подивився на мене:
— А чого мені ховатися? Вони стрілятимуть весь день, то ради них і роботу кидати, — і цюкає собі далі-Сидячи на вогкуватому піску, приклавши до вуха телефонну трубку, Григорій прислухається до неквапних розмов, одночасно думаючи свої думи. На поверхні недалеко від нього спокійно заснув Рязанов, нервово ходив Тур, когось виглядаючи з темряви, А жита шелестіли тихо-тихо, неначе хотіли заколисати землю, натомлених бійців, і в той шум вривались поодинокі постріли, кулеметне стрекотання, гул машин і гудіння самольотів, що пливли між зорями, як зорі...