— Невже самі придумали? — з захопленням і здивованням промовив Карпо. Його тон підкупив балакучого майстра.
— Ну, не до всього сам дійшов, але ж схитрив...
— І невже фуганок краще закордонного зробили?
— Аякже! Вивчив я цю чужоземщину за роботою. По дереву як ступа ходить — неповоротка, при зміні температури коробиться, а коли до ножа клин підганяєш — починається вібрація. Словом, гибле діло... Ну, ти витесуй торець, а я піду ножі гартувати. Теж тонка робота. Гартував і в автолі, і в олії, і в солярці, і в воді, аж поки на вискозині не зупинився. Да! Тепер працюй по совісті. За трьох, бо "теє" швидко нажене. Саме гарячі дні надходять, коли стружку із рук виривають.
Микола, мугикаючи пісеньку, пішов до лісництва, а Карпо, як на ворогів, накинувся на кряжі осичини, що міцно віяли пахощами свіжої болотянистої риби.
Рівно через півмісяця в Карпову кімнатку зайшов Шкаварлига. Вузькими очима суворо оглянув обдертого, неголеного Варчука, похитав головою:
— Ти, теє, найменше живеш у лісах, а вже ходиш як справжній лісовик. Гляди, моїх корів не перелякай. Завтра з Миколою на базар поїдеш — стружку завезеш. Постарайтеся оптом спустити ту, що трохи зацвіла. Ну, собі щось купиш.
— Грошей у мене нема, — прибіднився Карпо, бажаючи нарешті взнати, чи заробив щось: усе непокоївся, що добра хазяйська харч з незмінною горілкою не залишить йому ні копійки.
— Нема? — Шкаварлига недовірливо поморщився і сів біля столу. Сухі дошки зарипіли під його важкими руками. Повільно заговорив: — В цьому місяці, сам знаєш, фінінспектор у нас попасся. То добрий шкуродер... З тебе я вирахував, теє, двісті карбованців.
Карпо аж скривився і пригнув голову, наче його по потилиці вдарили.
— Ну, і за харч двісті, — продовжував Шкаварлига.
— Так це чотириста за місяць!? — аж підскочив. — "Ще йому, вовкулаці, доведеться доплачувати".
— Чотириста. І не за місяць, а за половинку.
Карпо позеленів. Ненавидящими очима зміряв масивну постать Шкаварлиги. "Оце вскочив у лавочку. Останню шкуру здеруть".
І вперше за півмісяця він побачив на відквашених губах лісника щось подібне до усмішки. Одну за одною він красиво викинув на стіл три пачки грошей.
— Це ще тобі за труди залишилося.
"Триста рублів! За місяць — шістсот чистоганом", — зразу перемінився Карпо, з глибокою подякою поглянув на Шкаварлигу.
— Тільки заховай подалі своє добро, бо тут хлопці, теє, оббілують тебе, що й не зоглядишся.
Карпо підійшов до столу і з радісним подивом, як квочка над курчатами, розпростерся над ним: в кожній пачці було по тисячі карбованців.
— Хазяїне! Дорогий мій! — ще сам собі не вірячи, перехопив тверду руку Шкаварлиги, притис її до уст.
— Га-га-га, — моторошно забухикав той, ошкірюючи довгі міцні зуби, що так тіснилися, наче виштовхували один одного. — Прорвало? Знаю, кому плачу. Тепер ми, теє, витиснувши супротивників, живем, як князі. Та й робив ти совісно. Скільки лісу, теє, перевів. Гори!..
Збудоражений Карпо побіг до Миколи.
— Став чверть горілки, — стрінув його той п'яними очима.
Поставлю, — розщедрився Карпо. — Грошей у мене ого-го-го!.. Невже так дорого ціниться стружка?
Микола оглянувся навкруги і тихо промовив:
— Ціна підходяща. Машина торцю дає... тридцять тисяч карбованців.
— Тридцять тисяч? — вражено вигукнув, а Микола покосився:
— Гляди, помовкуй мені! А то як узнають про нашу лавочку... бач, зрадів, мов теля на прив'язі. Гроші в голову вдарили?
— Вдарили, — радісно погодився Карпо.
XXXI
Посивіло поле. Важкий колос нагнувся донизу, і жито живою сіткою хилилось на південь, зрідка просвічуючись червоною квіткою маку. А далі, за житами, трепетали крильцями синюваті при корінні вівса і погойдувалась золотими литими хвилями червона пшениця.
Мліло, густо пахло чебрецем і врожаєм повне літо. Волоття проса дівочою рукою кликало до себе в гості колгоспника. І все поле красувалось перед ним, як стишена щаслива молодиця.
Врожайне літо завжди наливає хлібороба добрим спокоєм і певністю; так наливає воно колос дорідним зерном.
Але Григорій тепер втратив і спокій, і рівновагу. Похудів і став таким скнарою, що Василина тільки з подивом і прихованою насмішкою дивилась на нього. Одного разу вона вирвала кілька колосків із дослідної ділянки і радісно повідомила Григорія:
— В кожному колоску по шістдесят-сімдесят насінин. Із кількох колосків жменю зерна натеребила.
— Цілу жменю? — перелякався Григорій.
— Еге ж, — не розчувши інтонації, з гордістю промовила молодиця. — Врожай — просто як в пісні співається.
— Це як почне кожен переводити по жмені зерна, то швидко на нашій ниві всім колоскам голови поскручують, — сердито почав вичитувати Григорій. — Тут кожна стеблина вагу має. Гляди, Василино, більше і рукою не торкнися до жита. Я вже якось сам полічу, що дасть поле.
Григорій і тепер схитрував. Він уже давно на самоті полічив, що кожен квадратний метр має від 650 до 680 колосків. Приблизно, завмираючи од радісного сердечного щему, обрахував, скільки дасть гектар, але нікому про це й слова не сказав.
Коли ж одного разу побачив, що понад дорогою худоба витолочила вузьку стежку жита, розлютувався, наче вогонь. Василина злякано відійшла подалі од нього: вперше почула з його уст лайку. Цього ж дня Григорій воринами обгородив ділянку від дороги, а дома сказав Софії:
— Піду ночувати в поле.
— Чого?
— Сама повинна догадуватися, — почав підшукувати переконливі слова, щоб не подумала дружина чого іншого. — Сьогодні якась вража личина половину нашої ділянки витолочила.
— Половину ділянки? — з жахом вигукнула Софія.
— Ну, не половину. Трохи менше, — поспішив заспокоїти. — Але добрий кусок у землю вбила. І досі серце болить. Перед самими жнивами якийсь ворог може всю нашу роботу... Візьму дробовик...
— Іди, Григорію, — погодилась Софія. — Тільки одежину захвати з собою.
— Не треба. Ночі тепер гарячі. Тільки й добра у широкому полі. А як перепели співають! Ходімо разом, Софіє, — роздобрився і пригорнув дружину.
— Коли б не діти, — із зітханням промовила. І так зраділа, що аж зблідла, покірно підійшла до чоловіка, як підходять діти до батька. І Григорій, налитий почуттям жалощів і радості, приголубив дружину, поцілував, швидко вийшов на вулицю, затиснуту з двох боків вишняками та яблунями.