Не просто були прожиті останні літа. Була в них скорбота і радість, помилки і невсипущі шукання, цвіт і плід, і кожен рік був обсіяний дорогими згадками, як нива зерном. Погане швидше забувалося, ніж хороше, на ньому менше зупинялась думка. А добре випливало барвисто і повно. Дмитро не довірявся тим сумовитим пісням, що викреслювали прожиті роки. Чи не кожен із них розширював його життя, радував своїм теплом і світлом, збагачував новим досвідом. І свою працю, вдумливу, кревну, він, Дмитро, немарне вкладав у чорну землю. Хай радість зробленого, пережитого жила поки лише в його серці, але із нею, цією міцною, повною радістю було добре, як щасливій матері зі своєю дитиною...
— Татку, це ви?
Недалеко від двору кинулась назустріч йому Ольга.
— Ні, не я, — любовно підхопив дочку на руки, умостив на плече і широкими кроками, майже бігцем, поспішив на подвір'я.
— Татку, чого ви так довго на полі були? Ми ждали вас, ждали.
— Треба було досіяти ячмінь.
— Татку, а чого за нами зорі йдуть?
— Чого зорі йдуть за нами? — задумавсь. — Не знаю.
— Е? — недовірливо перепитала. — Ви такі великі, ви повинні все знати. Чого?
— Бо у них ноги є.
— Ні, нема, нема! Ви обманюєте, татку! — застрибала на плечі.
— Обманюю? Ну, так зараз же злазь мені на землю.
— А я не злізу! — ще міцніше охопила голову батька обома руками. — Андрій каже, що зорі більші, ніж наша земля. Правда, підманює? Вони маненькі, маненькі, як мачки.
— Підманює. Нічого в світі нема більшого і кращого, ніж наша земля.
— Я ж казала Андрієві, що він брехунець. А він ще и сердиться, каже: нічого я не тямлю. Чого, тату, малих усі підманюють?
— Хто ж тебе ще обманює?
— І ви, і мама. Мама принесли хліб і кажуть, що він від зайця. А ви кажете, що зорі ноги мають. Ще скажете, що вони в черевики взуваються.
— І в кого ти вдалася, така лепетуха? — любовно поцілував дочку і, пригинаючись, увійшов до хати.
— І зовсім я не лепетуха, — образилась і відкопилила червоні пругкі уста. — А що ж, мені бути такою вовкуватою, як Андрій?
— Хіба так можна говорити про свого брата? — нагримав на Ольгу. І неприємно стало, що справді Андрій може вирости таким похмурим, мовчазним, як і він, Дмитро. — "А це недобре: між людьми й слова не скаже. Тепер треба привчати, щоб не дичився".
— Припізнився ж ти, чоловіче, — метнулась Югина ставити вечерю на стіл.
З другої хати увійшов Андрій, мовчки підійшов до батька.
— Сідаймо, Андрію, вечеряти, — посадив сина біля себе.
— Я вже, — коротко відповів, і Дмитро пильно подивився на свою дитину. "Цей зайвого слова не скаже".
— Дмитре, завтра по тебе підвода заїде? — Югина сіла біля Андрія.
— Заїде. Вдосвіта.
— Мені треба на буряки завезти добрива і клітку з курми.
— Добриво візьму. А курей хай тобі хтось інший везе.
— Чому?
— Що ж це ти хочеш, щоб я став курячим батьком?
— Який ти чудний, Дмитре. Всі ж тепер вивозять курей на поле.
— А я не буду з ними возитись. Це ваша, бабська, справа. Під'їде підвода — їдь зі своїм птаством, а я й пішки на поле піду.
— Гаразд. Я й сама одвезу. Доведеться вам, товаришу бригадире, поступитися своїм місцем перед курми, — лукаво глянула на Дмитра.
— Не стільки перед курми, як перед курячою матір'ю. Як твої буряки? Ячмінь підсівали?
— Вже місцями й посходив. Цими днями будемо всліпу шарувати.
— Агрономша, — прижмурився і вийшов з-за столу.
— Насміявся сак із верші... Самого агрономом заочі називають.
— Татку, лягайте із нами і розкажіть якусь казочку, — покликала батька невгомонна Ольга.
Дмитро підійшов до великого ліжка, ліг із дітьми, охопив рукою Андрія, і той радісно притулився всім тілом до батька.
— Татку, розказуйте. Тільки таке страшне-страшне, щоб аж очі заплющувалися.
— Батько за цілий день натомилися, а вона ще й тепер надокучає, — розважливо сказав Андрій.
— Вірно, сину, кажеш. Після роботи я хочу відпочити, хочу, щоб ви мені щось розказували.
— Та хіба ж ми уміємо? Куди нам уже до галушки, коли ми не всьорбаєм юшки? — і засміялась. А ручки двома проворними звірятами забігали в батьковій чуприні.
— Хто б уже вмів, як не ти, лепетухо.
— О, вже знову лепетуха... Хіба ми щось нове знаємо?
— Так це ти батькові своєму нічого і не схочеш розказувати. Ну, тоді мене Андрій порадує. З завтрашнього дня щовечора після роботи щось розказуватиме мені. Правда, сину? — погладив рукою його м'яке волосся.
— Правда, коли ви хочете, — завагався і поволі відповів: — Тільки буду те казати, що мені цікаво.
— І я, і я буду розказувати! Не хочу, щоб тільки Андрій. Я сьогодні, зараз же почну. Андрію, посунься трохи.
— Ану, не лементуй. Спати пора, — обізвалась Югина і підійшла до ліжка.
"Інтересно, що мені завтра Андрій розкаже? Дивно, що зразу ж погодився... Хлопчак допитливий, розумний. Ну, звісно, в батька вдався, — сам до себе осміхнувся. — Варивон старається наздогнати мене. Озимину час мінеральними добривами підживляти... До івчанців треба навідатися. Нелегко змагатися з ними... Це б на рибалку іще з'їздити..."
І вже хата перегойднулася човном, розкрились зелені береги, зашуміла за веслом прозоросиня вода, заграла на бистрині, затемніла понад берегами...
XX
Григорій Шевчик, тільки увійшов до зерносховища, зразу ж по п'янкому духу почув, що пріє і горить неперелопачене зерно. Глибоко ткнув руку в один засік і швидко вихопив назад — обпекла сперта гарячінь.
— Ти за що трудодні отримуєш? — накинувся на Прокопа Денисенка, який нещодавно став комірником.
— За те, що біля всяких грядочок кілочки забиваю і таблички вивішую, — їдко вщипнув Прокіп, натякаючи на дослідні ділянки Григорія.
— Ти мені свої куркульські теревені на потім запиши.
— А ти мені не куркулькай, бо як куркульну... — огризнувся, і плескате кругловиде обличчя почало темніти від припливу крові.
— Ти чого зерно не перелопачуєш? Хочеш, щоб згоріло?
— Трясця не вхопить його. Посівне не горить, а це худоба перетравить.
— Худобу прілим хочеш труїти? Я тобі отрую! В один льот вилетиш з комори, а то і з колгоспу. — Лихий вискочив з зерносховища і подався до правління колгоспу, бубонячи собі під ніс:
— Скільки доглядаєш, скільки вчиш, а без якоїсь оказії не обійдеться. Бач, яке стерво на комірника пролізло. Він тобі не те що зерно, увесь колгосп згноїв би. Або оту розмазню, — напався на свою родичку Уляну Шевчик, — призначили біля курей ходити. Сама мокра курка — боїться у воду полізти, щоб черепашок наловити для птиці. Як погрозив, що зніму з роботи, зразу й ріднею призналася. Паскудні ж є люди.