"Не поділились", — вірно визначив Карпо і крикнув на них:
— Ви б, ворони, що-небудь батькові їсти занесли, а то сторчаком вилетите звідси!
З вузликом у руках він першим вийшов надвір.
Вже вщухала метелиця, і вся глибина ночі неждано заясніла веселими вогниками. Село не опало. Хати, прибрані найчистішими полотнами, здавалось, у кожному вікні засвітили зорі, стрічаючи новий світанок. І ці по-святковому врочисті вогники цвяхами кололи серце Карпові.
Петляючи з вулиці на вулицю, обминаючи людський гомін і людей, він добрався до сельбуду — тут під великою вартою господарів землі сиділи ті, кого народ зганяв із землі.
На ґанкові блиснуло кілька цяток цигарок.
— Матвію, давай рушницю і йди додому — відсторожував своє.
— Та ні, не піду вже… І тільки подумать: як підвівся з колиски, як став на ноги, так і пішло моє життя по руках багатіїв. Як собаки стерегли тебе, щоб ти, Матвію, не присів на хвилинку, не проспав сходу сонця, не з'їв лишню ложку борщу. До старості пантрували б, поки не надів би ти, Матвію, на зігнуті плечі торбу старця. А тоді уже собаками стерегли б тебе, щоб не втрапив ти на той двір, де твоя сила в чужому скарбі залягла... Так що вже постережу я цих господарів собак.
— То вовки, Матвію.
— Авжеж вовки. Тому й дорога їм, як подумаєш, правильно на північ лягає. Ой, правильно, сусідо.
— А з Варчука, бачили, увесь гонор як вітром здуло.
— Обм'як. Без кореня остався. Кажуть, в його потайниках якого добра, якого реманенту не понаходили. Навіть запасні частини до трактора десь видряпав.
— Пригодяться тепер нам.
Карпо не наважився передати батькові вузлик — побоявся людських очей. Задубіле сало обтяжувало йому руку, але, тупцюючи, метляв ним до самого ранку, поки з будинку не повели під вартою куркульню. Він першим побачив батька.
Сафрон, здавалось, постарішав і поменшав за ніч. Карпо хотів кинутись до нього, але, глянувши на варту, завагався. Думки двома течіями до болю заборсалися в обважнілій голові, і він, щоб не стрінутися поглядом із батьком, притулився до дерева. В цей час із сельбуду донісся нетерплячий голос Степана Кушніра:
— Окропом, окропом пошпарити долівку і лави, а вікна повідчиняти, щоб і не тхнуло куркульським духом...
XVII
Погожого вечора, коли на снігах так м'яко переливалися блакитні, сизі, рожеві і темні барви, а веселі стрімкі дими , коминів убирали в себе одсвіт зорі, Марійка аж до перехрестя проводила Докію. Жовте, присушене обличчя Бондарихи з скорботно підібраними зморшкуватими вустами тепер просвічувалось тихим спокоєм, а втомлені, з побільшеними білками очі були такими, як у матерів, що після довгих мук порадували світ новим життям.
Забуваючись, і досі бачила перед собою не сніги, а білосніжні стіни лікарні, незвично побілілого Івана і його характерну усмішку, що ледве-ледве розвела півмісяць побляклих уст.
— Ну, така я вже рада, така рада, що й сказати не можу, — в який раз говорила Марійка, не дивлячись навіть, чи Докія слухає її, чи ні. — Повіриш, серце, як почула про своє горе — осліпла. Так осліпла, що зі своєї хати не могла вийти. Іду — коливаюсь, тримаюся за стіни... Як Дмитро?
— Відвіз сьогодні в колгосп реманент і коня здав.
— Як воно там буде? — зітхнула Марійка. — А Грицька зустріну — очі видряпаю іроду клятому. Занапастити хотів наш вік і наших дітей. Де тільки такої совісті набрався, лоботряс проклятий. А ще до Югини свататись приходив. Зразу розкусила, що то за ягода була. Ти й синові скажи, щоб він провчив його.
— Навіщо та колотнеча? Хоч ти не нагадуй Дмитрові, бо знаєш його.
— Знаю, знаю! — в очах спалахнув завзятий блиск, і обабіч кібцюватого носа заворушились тонкі складки. — Не водичка, а кров тече в жилах чоловіка. Мені лихі більше до вподоби, аніж тихі та божі.
— І не кажи мені такого. Кожен раз потерпаєш за нього: чи не витіє щось.
— Такий і мій Іван, серце, — промовила тільки тому, щоб знову згадати чоловіка. — От покалічили, поранили, чуть на той світ не звели, а він, думаєш, покається, покине колгосп? І не подумає. Страх, який вредний, — і всміхається. — Скоріше б одужував. Привезу з больниці, так доглядатиму, що й пилинка не упаде.
— А він ще насміхатиметься з тебе, — і собі примружилась Докія.
— Звісно, буде. Він такий, — переконливо закивала головою. — Що йому не зроблю, як йому не зроблю: чи добре, чи погано — завжди з чогось поглузує. Не чоловік, а варивода. Прощавай, серце. Югині накажи, щоб завтра забігла, і не сама, а з Андрієм. Тільки хай добре закутає його. Бо ті молоді матері...
Тихими зачарованими вулицями прямує Докія додому. Зрідка проскочать, неначе тінь, санки, упаде з дерева грудка снігу, заскрипить дорога під чиєюсь ходою, і така тиша, що навіть, здається, чути, як тінь хмарини сковзить по городах, облитих зеленавим сяйвом місяця.
Ліворуч від дороги згорбилась і, мов старчиха, спираючись на підпірки, увійшла в сніги хата Григорія Шевчика. На подвір'ї лунко стріляє розколене дерево. До дривітні підійшла баба Орина, зупинилася біля Григорія, і Докія, темніючи, йде протоптаною стежкою до воріт.
— Вечір добрий!
— Докія! — радісно привіталася баба Орина, а Григорій на мить так і застиг біля окоренка з високо піднятою сокирою.
— Чого ж ти не поздоровкаєшся, паничу? Дрібна в очах стала? Чи, може, трохи совість заговорила? — впритул підійшла Докія до Григорія. Він увігнав сокиру в дерево, обернувся до жінки, витер піт з чола, для чогось скинув шапку і знову надів.
— Мовчиш? Стидаєшся чи злуєш, що не викинули тітку Докію за чесну кривавицю на мороз?
— Так його, Докіє, так його, — обізвалася баба Орина. — Ми вже йому з Софією такий урок вичитували, що довіку запам'ятає. Що ж ти зробиш, коли з великого розуму дурним чоловік зробився.
— Тітко Докіє, винен перед вами. Але ж Крамовий прибрехав. Витягнув із мене дурне слово.
— Ага. Скільки тобі років? П'ять, шість? Уже й дитину маєш, а своїм розумом не живеш. Прибрехав! Було, значить, до чого прибріхувати. За старе, що колись було, пасіюєш? Душа, видать, у тебе дрібна, заздрісна, — вичитувала тихо і поволі, не спускаючи очей з нахмуреного обличчя Григорія.
— Що ж я вам більше можу сказати? Минулого не повернеш. Прийде час — побачите, що я вам не ворог. Кінь і на чотирьох спотикається.